Релігійна свобода в Україні

RISU / Релігійна свобода в Україні / Аналіз і коментарі / Релігійна свобода в Україні: думка експертів (част. 2):

Релігійна свобода в Україні: думка експертів (част. 2)

11.11.2009, [16:14] // Експертна оцінка //

Експертне опитування РІСУ у рамках проекту „Моніторинг релігійної свободи в Україні 2009”
(Продовження. Початок тут)

Запитання:

1. Як Ви оцінюєте загалом стан релігійної свободи в Україні? Чи відчуваються зміни і в яку сторону?

2. Які найбільш проблемні питання релігійної свободи в нашій державі?

3. Як Ви оцінюєте стан державно-конфесійних відносин в Україні на регіональному і загальнонаціональному рівні? Які тенденції? Яку роль відіграють (можуть відігравати) державно-конфесійні ради в регіонах?

4. Як має виглядати повернення колишнього культового майна, чи має відбуватися класична реституція, за якою майно повертається колишнім власникам?

5. Як Ви оцінюєте міжконфесійні відносини в Україні? Які тенденції, чи є динаміка змін? Яку роль відіграють міжконфесійні об’єднання? Які шляхи подолання майнових міжконфесійних конфліктів?

6. Наскільки публікації в українських ЗМІ впливають на стан релігійної толерантності? Що можна зробити (якщо потрібно) для покращення висвітлення релігійної життя в Україні?

7. Як Ви оцінюєте стан релігійного законодавства? Які потрібні зміни? Чи існує небезпека прийняття змін, які можуть негативно відбитися на ситуації з релігійною свободою?

8. Які заходи необхідно проводити на загальнодержавному і місцевому рівнях для покращення стану релігійної свободи і релігійної толерантності?


Людмила ФИЛИПОВИЧ, док. філос. наук, проф., завід. відділом релігійних процесів в Україні Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, виконавчий директор Центру релігійної інформації і свободи Української асоціації релігійної свободи, член Експертної ради РІСУ

1. Релігійна свобода поки ще є реальністю в незалежній Україні, але чим більше Україна втрачатиме свою незалежність, тим менше свободи залишатиметься в сфері світоглядного і віросповідного вибору. Будучи своєрідним термометром для вимірювання градусу відкритості і вільності суспільства, релігійна свобода – масштабність її повноти – корелюється ступенем демократичності країни, її політичною, економічною, культурною, ментальною самостійністю. А це зараз – під загрозою, привід тоталітаризму бродить по Україні. Тому будемо пильними і готовими захистити релігійну свободу, як й інші свободи демократичного суспільства.

2. Розрив між декларованими цінностями релігійної свободи і практичними можливостями її реалізації; відмінне розуміння меж релігійної свободи в центрі і на місцях; регіоналізація у тлумаченні і дотриманні принципів релігійної свободи; пріоритетне врахування прав релігійних громад, як правило, тих, що представляють віросповідну більшість, при ігноруванні прав індивіда або релігійної меншини; відсутність в суспільній думці розуміння релігійної свободи як дару, як загальнолюдської цінності, а не умови для діяльності конкретної громади, церкви, конфесії.

3. ДЦВ стають все більш цивілізованими, входять у сферу права, коли не особисті симпатії чи віросповідні пріоритети державних чиновників визначають характер взаємин Церкви і Держави, а Закон. Релігійні організації чіткіше визначаються в своєму ставленні до держави Україна, а держава поважає ту Церкву чи спільноту, яка опікується духовним розвитку народу. Держава частіше демонструє рівність у своєму ставленні до різних релігій, підтверджуючи рівноправність всіх у своєму релігієвиборі. Хоча є випадки незаконного втручання держави в справи Церков, особливо на місцевому рівні, як і надлишкової церковної вольності в межах держави. Рух, що започаткувався щодо створення державно-конфесійних рад в регіонах, на жаль, призупинено: чи в силу незацікавленості Церков, чи навіть самих державних органів влади. Порадні та узгоджувальні повноваження, які мали ДКР, фактично втрачені останніми. Вважаємо за корисне відновити діяльність таких рад на місцях.

4. Враховуючи зміни, яких зазнала Україна в сфері релігійного життя після 1989 р. (поява нових Церков, відродження національно орієнтованих церковних структур, переформатування релігійної карти, сплеск інституалізованої і позацерковної релігійності, триваючий процес індивідуального і спільнотного релігієвибору, вплив інорелігійних культур, входження України в духовний світ інших країн тощо), реституція має відбуватися в декілька етапів, професійно, з урахуванням міжнародного досвіду повернення майна, надзвичайно делікатно, щоб не образити релігійні почуття віруючих, передаючи майно реально віруючим, а не ділкам від віри, справедливо розподіляючи храми, інше майно між тими, хто їх потребує і є історичними спадкоємцями, формуючи солідарне суспільство, не забуваючи про потреби меншин і неправославних.

5. У цій сфері, як на мене, найбільше позитивних змін. Віруючим виявилося легше порозумітися, і не тільки на рівні керівників об’єднань. Взаємовизнаними є фактично всі зареєстровані релігійні громади. Приходить розуміння того, що жити і діяти Церква має в багатоконфесійному середовищі, що жодна з них не отримає статусу державної, що у всіх релігій схожі завдання і одне поле діяльності – людське, духовне. Остаточно усамостійнилася ВРЦіРО, виступивши із низкою суспільно значимих проектів, своєчасних закликів, спрямованих на формування єдності в соціумі. Вона стала прикладом порозуміння між різними релігіями щодо спільних проблем різних Церков (стан моральності в суспільстві, небезпеки вживання наркотиків та алкоголю пільги для релігійних організацій в оплаті комунальних послуг, реакція на політичні колізії). Єдність у вирішенні соціально актуальних проблем підняла авторитет всіх релігійних організацій в суспільстві. До голосу Церкви почала прислухатися посттоталітарна і постатеїстична держава.

Але в міжконфесійних відносинах ще присутній вузький деномінаційний егоїзм, зокрема і щодо майнових спорів, які варто на цьому етапі розв’язувати або в договірному, або в судовому порядку.

6. Є зрушення і в цій сфері. Загалом ЗМІ перестали бути антирелігійними, хоча негативні щодо релігії чи Церкви – за своєю суттю — виступи ще трапляються. Журналісти, переважна більшість, відчули відповідальність за сказане і написане слово про Церкву, про релігію, розуміючи, що за кожною з них стоїть конкретна Людина та її свобода вибору. Однак це не означає, що Церква має бути недоторканою для мас-медійного висвітлення.

Багато що залежить, в якій формі подати інформацію: в образливій, у високомірній, повчальним і менторським тоном чи з розумінням природи феномену віри, релігії. Бракує освічених в справах релігії журналістів, які б володіли всією можливою повнотою інформації про явище або подію, чули різні думки, без упередження чи тиснучих стереотипів розмірковували над ними… Програма тренінгів, яку ініціювали РІСУ і Новомедіа, дала свої плоди, тому є сенс продовжити цю практику. Добре б об’єднати зусилля на інституційному, а не тільки персональному, рівні всіх, хто готує журналістів у вишах України. Партнерські відносини між світськими ЗМІ і Церквою потрібно свідомо формувати за спільної згоди обох сторін.

7. Існуюче в Україні законодавство в цій сфері вже склало іспит на зрілість – створена потужна релігійна мережа, відроджені Церкви, які зазнали переслідувань в радянські часи, Церква перетворюється на авторитетну силу в суспільстві, яка актуалізує не тільки моральні, духовні проблеми, а й включається в соціальні проекти, ініціює суспільно корисні акції. Але наше законодавство за своєю природою констатуюче: воно закріплює вже існуючий рівень взаємин Церкви і суспільства. Україні потрібне прогностичне законодавство, яке б передбачило можливі зміни в релігійно-суспільному розвитку не на 10-15, а більше років. Законодавцями керує історія і особливо сьогодення, що має бути присутнім при укладанні й прийнятті законів, але важливо дивитися і в майбутнє. А у нас немає цього стратегічного погляду, і не тільки в сфері державно-церковних чи міжцерковних відносин.

8. Тут можна говорити не про окремі заходи, а про цілу систему таких заходів, але до її формування держава не готова: немає ні ідей, ні їхніх втілювачів, ні фінансових можливостей. Та й досі майже все, що робилося в цій сфері, а це проведення конференцій, видання 14 збірників «Релігійна свобода», окремих книжок про свободу совісті, запрошення зарубіжних експертів для консультацій, моніторинги в цій сфері, введення і читання спецкурсу у вишах «Свобода буття релігій», Дні релігійної свободи тощо – робилося ентузіастично силами окремих Церков у співпраці із громадськими організаціями та науковцями, за підтримки міжнародних асоціацій та грантових програм з боку окремих фондів і посольств та інформаційного супроводу РІСУ. Особлива подяка конкретним людям на місцях, уповноваженим у справах релігій, які реально володіють ситуацією в регіонах, чия участь в таких заходах базувалась на тривалих дружніх відносинах, а не зацікавленості Держави. Сфера духовна і досі знаходиться на маргінесах державних інтересів.

Держава, в особі вищої законодавчої та виконавчої влади, замість того, щоб створювати умови для реалізації релігійної свободи, чітко заявити про свій інтерес в духовній сфері, встановити кордони недозволеного у діяльності релігійних організацій, займається об’єднанням православ’я, шукає терористів серед мусульман, бореться із так званими сектами, заручається підтримкою релігійних лідерів на наступних виборах, вирішує, яка релігія більш істинна. І це, підкреслюю, – світська держава. Тому зараз державі бажано просто не заважати ініціативам Церкви опікуватися справами своїх прихожан, не втручатися в церковні і міжконфесійні відносини без звернення щодо цього самих Церков. А в справі покращення стану релігійної свободи і релігійної толерантності дієвим, як на мене, буде тільки шлях просвіти і практичного досвіду спілкування віруючих різних релігійних традицій та організацій.

---

Валерій КЛИМОВ, доктор філософських наук, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім Г.С.Сковороди НАН України

1. З відстані 18 років існування незалежної України є підстави стверджувати, що після якісного стрибка у створенні умов для реалізації релігійної свободи і самої її реалізації у першій половині 90-х років ХХ ст. Україна поступово вповзла у тривалий період стагнації у цій сфері, коли справа здійснення, подальшого розширення можливостей реалізації такої свободи почала підмінятися деклараціями, заявами про наміри, оприлюдненням лише позитивної інформації і т. п. Відносно кращий стан з релігійною свободою в Україні у порівнянні з країнами колишнього СРСР, назагал позитивні європейські оцінки щодо демократичності та лібералізму вітчизняного чинного законодавства, постійне і безперешкодне (у всякому разі для великих релігійних організацій) зростання релігійної мережі, інші факти та вияви створили ілюзію ледь не завершеності розв’язання вітчизняних проблем у цій сфері.

При оприлюдненні узагальнених офіційних оцінок щодо стану релігійної свободи зазвичай випадають чи не найголовніші ланки реалізації цих норм, – по-перше, особистісна, по-друге, місцева, де в умовах неефективності центральної влади панують пріоритети місцевої влади, своє прочитання і розуміння законів, латентно діють інші критерії при вирішенні практичних питань релігійної сфери. Саме з адаптованими до місцевих умов (політичних, адміністративних, правових, релігійних, національних, морально-ціннісних) поняттями про релігійну свободу й має справу віруючий, релігійна громада чи об’єднання, звертаючись до місцевої влади і відповідно – формуючи власні оцінки про релігійні свободи, які нерідко досить істотно розходяться з офіційними.

Якщо брати до уваги реальні кроки в розширенні релігійної свободи, а не різного роду декларації на теми релігійної свободи, то можна стверджувати, що практичного поступу у справі розширення цих свобод в Україні майже не відбувається. Можливо найбільш наочно і переконливо це видно на долі законодавчих ініціатив за останні 15 років, що так чи інакше передбачали розширення сфери реалізації релігійної свободи особи, можливостей релігійної організації, проте так і не набули статусу законів.

2. В особистісному аспекті як найбільш проблемні видаються питання побутової нетерпимості до інакшевіруючих, прихованої дискримінації представників нетрадиційних релігій з боку місцевого чиновництва, незабезпечення права на свободу совісті та віросповідання в умовах роботи в приватних комерційних структурах, служби в армії, при проходженні альтернативної служби, при лікуванні в закладах охорони здоров’я та ін. Принагідно зазначимо, що за наявності непоодиноких фактів порушень чинного законодавства з цих питань, наявності відповідних правових норм, що передбачають відповідальність за їх порушення, ці факти на місцях зазвичай не фіксуються і відповідальності за правопорушення ніхто не несе.

В аспекті забезпечення релігійної свободи діяльності релігійних організацій найбільш проблемними, на нашу думку, є триваюча відсутність законодавчо визначеного механізму повернення (передачі) релігійним організаціям культових споруд, політизація церков та релігійних організацій, втручання державних і політичних структур у діяльність релігійних організацій, непоодинокі спроби порушити правову рівність Церков (релігійних організацій) під приводом визнання певних церков «традиційними», «національними», такими, що внесли «найбільший внесок» тощо; негласні преференції щодо окремих церков на місцевому рівні (особливо при вирішенні питання про передачу колишньої церковної власності, виділенні земельних ділянок під будівництво культових та обслуговуючих споруд та ін.) і створення різного роду адміністративних перешкод для нових релігійних течій, релігійних організацій, нетипових для даного регіону тощо; неправомірні рішення місцевих органів влади щодо окремих релігійних організацій, зволікання судових органів із прийняттям та виконанням судових рішень у релігійній сфері, замовчування, нереагування місцевої влади на факти релігійного екстремізму та ін.

3. Як і у випадку із забезпеченням релігійної свободи, державно-церковні (державно-конфесійні) відносини після кардинальних змін першої половини 90-х років минулого століття й істотних зрушень переживають нині застій, інерцію безпідставної усталеності, перейшовши з площини практичних змін у площину намірів, проектів, планів, декларацій, погордливих реляцій тощо. Це властиво відносинам як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях. У розробці чи вдосконаленні законодавчого унормування державно-церковних (державно-конфесійних) відносин тривалий час фактично нічого не відбувається (маємо на увазі відсутність реальних результатів, а не створення різного роду комісій, комітетів, розробку проектів і т. ін.). З різних причин в Україні впродовж тривалого часу не вдається законодавчо прийняти нову редакцію Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” (існує з 1991 р.), Концепцію державно-церковних (державно-конфесійних) відносин в Україні (проект існує з 1993 р.), Закон України „Про повернення культових будівель релігійним організаціям”, інші закони та нормативні акти, які б сприяли оптимізації державно-церковних (державно-конфесійних) відносин і відображали б зацікавленість владних структур системно і систематично удосконалювати ці відносини.

Як засвідчують самі релігійні діячі, сфера державно-церковних (державно-конфесійних) відносин стала об’єктом політичних спекуляцій, з перебільшеною увагою до Церкви актуалізуючись напередодні виборів і з майже забуттям проблем цих відносин – у міжвиборчий період.

Параліч законодавчої влади, виконавчих структур усіх рівнів призвів до слабо контрольованої практики «місцевого права» в релігійній сфері, коли громадськості стають відомі лише найбільш резонансні чи скандально неправомірні рішення місцевих органів влади. Тільки незначна частина цих фактів стає предметом судового розгляду і виправлення.

Чинниками, що й надалі будуть ускладнювати державно-церковні (державно-конфесійні) відносини, залишаються:

– наявність ряду законодавчо та нормативно неврегульованих питань, їх недотримання чи й ігнорування місцевою владою, що подекуди породжують міжконфесійну конфліктність, взаємну недовіру, нетолерантні відносини, нетерпимість, суперництво (проблема надання права юридичної особи релігійним об’єднанням, почергового богослужіння, повернення релігійним організаціям колишньої власності, майна, ненадання релігійним організаціям землі в постійне користування, забезпечення рівного ставлення держави до конфесій, клерикалізації частини державного чиновництва різного рівня, проблеми фундації релігійними організаціями дошкільних, загальноосвітніх та вищих навчальних закладів нарівні з іншими юридичними особами приватного права; проблема подвійної реєстрації релігійних організацій та ін.). Конфесійна упередженість ряду місцевих органів влади у прийнятті рішень, значущих для міжконфесійних відносин, численні у процесі правозастосовної практики факти нерівного, тенденційного, невідповідного чинному законодавству ставлення владних структур у регіонах до конфесій (при виділенні релігійним організаціям земельних ділянок, дозволів на будівництво, передачі культових будівель тощо). Недотримання повною мірою у правозастосовній практиці міжнародних правових, зокрема європейських, норм щодо ставлення до релігійних меншин, новітніх релігійних рухів тощо, особливо на регіональному рівні;

– тривале, з початку 1990-х років, нерозв’язання проблеми єдності православ’я в Україні; відсутність взаємоузгодженої моделі об’єднавчого процесу в православ’ї і консенсусного створення за результатами об’єднання на конфесійно-православній основі єдиної Православної Церкви, непоступливість сторін конфлікту, категорична „монументалізація” позицій конфліктуючих сторін. Небезпека неврегульованості православного міжцерковного протистояння ще й в тому, що воно починає спекулятивно поширюватися у сфери міжнаціональних, міждержавних відносин, негативно відбивається не лише на внутрішньоправославних відносинах трьох конфесій, а й на релігійній ситуації, державно-церковних (державно-конфесійних) відносинах, на соціальній стабільності в Україні в цілому;

– остаточно незавершений поділ і перерозподіл культових будівель, майна, що в радянський час перебувало в державній чи комунальній власності, між церквами, релігійними організаціями; неготовність державних, комунальних органів з фінансово-економічних, організаційних, матеріальних причин на даний час передати решту культових будівель, приміщень, інше майно, що в минулому були власністю релігійних організацій, законним власникам; фінансово-матеріальна неспроможність частини конфесій самостійно вирішити питання будівництва культових будівель. Сьогоднішній рівень забезпеченості конфесій культовими будівлями становить лише 68,7%, в т.ч. УПЦ – на 83,6 %, РКЦ – 77,1 %, УГКЦ – 75,1 %, ВСЦ ХВЄ – 66,8 %, УПЦ КП – 63,6 %, УАПЦ – 61,0 %, юдейські організації – 45,1 %, мусульмани – на 57,2 %;

– триваюча політизація (явна чи латентна) частини церков, релігійних організацій, втручання політичних чинників у внутрішньоцерковні відносини. Продовжують існувати і з’являються нові політичні партії, рухи з релігійно орієнтованими програмами чи окремими програмними положеннями, що вочевидь розраховані на солідарність тих або інших церков, конфесій, груп віруючих. Нерідко це тимчасові політичні об’єднання та організації релігійно-політичного спрямування, розраховані на підтримку, солідарність зі своїм політичним рухом не лише з боку одновірців чи їх груп, а й цілих релігійних організацій. Навколо Церков створюються сателітні громадські формування з певним чином орієнтованою політичною, релігійно-церковною, національно-патріотичною, культурною платформами, сепаратистськими настроями (ідея «незалежної» від України «Новоросії», настрої переходу під юрисдикцію Румунського Патріархату в румуномовних селах Буковини, Одещини та Закарпаття; сепаратистські настрої, ваггабістський вплив на мусульманське середовище в Криму та ін.). З іншого боку, науковцями не перший рік констатується усталеність партійно-політичних преференцій певних віросповідних груп. Логічно припустити, що такі усталені політичні позиції – не лише вияв індивідуальних уподобань, а й відображення настроїв, ідейно-політичних пріоритетів, що поширюються чи й панують у групах конкретних конфесій;

– некоректне втручання державних, політичних, у тому числі іноземних, чинників у релігійно-церковні процеси в Україні, що нерідко призводить до посилення міжконфесійної напруженості, ухилення сторін від переговорного процесу щодо нормалізації релігійної ситуації, тенденційного використання подій і явищ політичного, суспільного, етнокультурного, релігійно-церковного, історичного життя у країні для декларування окремими конфесіями своєї непоступливості, відмови від діалогу з проблемних питань тощо; дестабілізуючий вплив на міжконфесійну ситуацію в Україні міжнародних чинників (політичних, релігійно-церковних, етнонаціональних). Актуальною залишається проблема втручання закордонних релігійних центрів у релігійне життя України, потреба її нейтралізації.

Існують й інші чинники, що будуть ускладнювати державно-церковні (державно-конфесійні) та міжконфесійні відносини.

Щодо ролі, яку відіграють чи можуть відіграти державно-конфесійні ради в регіонах, то висловлюючи сподівання на «нештучність» їх утворення, конструктивну працю для справи оптимізації державно-конфесійних відносин, доречним буде висловити кілька застережень. По-перше, необхідність їх створення має йти від потреб «знизу», вони повсякчас мають доводити свою корисність, потрібність і державі, і церкві – інакше їх чекає доля десятків і сотень інших подібних комісій, що, виродившись у формально існуючі утворення, насаджені «згори», зрештою безславно зникли. По-друге, вони мають бути самодостатніми, вирішувати актуальні для регіону проблеми, а не відтворювати в регіональних масштабах ті ж конфліктні відносини, що складаються «нагорі» з усім їх набором ситуативних релігійно-національно-партійних преференцій, як це подекуди спостерігається.

У міру становлення України як правової держави, деполітизації релігійної сфери, мінімізації залежності конфесій від державно-адміністративного ресурсу, усвідомлення Церквами, релігійними організаціями, що їх майбутнє залежить не від близькості до владних структур, партій чи харизматичних лідерів, а від них самих, у країні складатимуться все більш сприятливі умови для продуктивного вирішення державно-церковних (державно-конфесійних) відносин.

4. Поява проекту Закону України «Про повернення культових будівель релігійним організаціям» на 18-му році незалежності України (хоча цією проблемою займалися й 80-90 рр. ХХ ст.) вказує, окрім усього, яким складним виявилося для розробників проекту здавалось би нескладне питання повернення досить осяжної на сьогодні кількості культових будівель доволі обмеженому числу претендентів-правонаступників. У випадку з культовим майном, кількість якого рахується десятками й сотнями тисяч, власник якого багаторазово, законно й незаконно змінювався, саме майно могло набувати після реставрацій, ремонтів, несанкціонованого демонтажу нового вигляду; стосовно якого, можливо, жодна з релігійних організацій на сьогодні документально не може підтвердити своє право правонаступника і т. д., виробити подібний законопроект, що унормував би правові, організаційні, соціальні та економічні засади повернення релігійним організаціям та їх правонаступникам культового майна у власність, надзвичайно важко. Проте все це зайвий раз засвідчує, що втративши час, за цю роботу треба братися вже зараз. Узагальнено можна стверджувати, що законопроект про повернення колишнього культового майна законним власникам чи правонаступникам має, по-перше, відновлювати соціальну справедливість, по-друге, не породжувати нових ускладнень чи й загострень міжцерковних (міжконфесійних), державно-церковних (державно-конфесійних) відносин, по-третє, враховувати інтереси трьох суб’єктів – церкви, держави та суспільства, по-четверте, критично брати до уваги зарубіжні прецеденти розв’язання подібних проблем і враховувати особливості власної історії та історії церкви (чого вартий тільки поділ православної церкви в ХХ ст. на три суб’єкти права!). Так що «класична реституція» щодо культового майна, якщо така взагалі існує, в Україні наряд чи можлива.

5. Оцінюючи сьогодні стан міжконфесійних відносин в Україні, є підстави стверджувати, що в цих відносинах, незважаючи на певне і закономірне для перехідного періоду ускладнення самої релігійної ситуації в Україні у процесі кардинальних перетворень у країні, відбулися позитивні й перспективні зміни. Вони проявляються насамперед у більшій налаштованості конфесій на толерантність, терпимість до позиції інших конфесій, готовності до конструктивного діалогу, переговорів з проблем, що можуть породжувати ускладнення міжконфесійних відносин чи неправові методи розв’язання; у нормативно-правовому врегулювання більшості проблемних питань, що раніше були конфліктогенними, спричиняли до загострення міжконфесійних відносин; у появі і розширенні на усіх рівнях діалогових, переговорних форм співробітництва конфесійних структур, здатних мобільно, оперативно і результативно вирішувати проблемні питання (діяльність таких міжконфесійних дорадчих організацій, як Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, Ради християнських Церков, державно-конфесійні ради у регіонах та ін.); в активізація звернень конфесій до правового шляху вирішення конфліктних ситуацій у відносинах між конфесіями; у більшій прозорості міжконфесійних відносин, оприлюдненні в ЗМІ позицій сторін у міжконфесійних конфліктах, що змушує конкретні конфесії більш зважено і толерантно діяти в межах правового поля; мінімізує випадки латентного, кулуарного вирішення проблемних питань державними структурами різного рівня на користь однієї з конфесій та інших.

Водночас оцінка міжконфесійних відносин в Україні безумовно має бути диференційованою, оскільки доволі різноступеневим і різнорезонансним є вплив не лише на релігійну спільноту, а й на суспільство в цілому, наприклад, міжправославних, православно-греко-католицьких, православно-римо-католицьких, православно-ісламських, міжцерковних протестантських відносин чи відносин православ’я і неоязичництва.

За всієї закономірності й позитивності процесів, що відбувалися у релігійній сфері доби незалежності України, вони дуже швидко ввійшли в колізію з обмеженими умовами їх реалізації в країні перехідного періоду і сприяли виникненню цілого ланцюга міжконфесійної напруженості: між греко-католиками і православними – з проблеми поділу культових будівель і майна; між прихильниками УПЦ КП і УПЦ – з проблем витлумачення канонічного права, власності, права на успадкування спадщини Українського екзархату Руської Православної Церкви тощо; між УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ – з проблем майбутнього українського православ’я; між т. зв. традиційними церквами і протестантськими течіями, що активно прагнуть розширення свого впливу; між православ’ям й ісламом у Криму, зокрема з радикалізованими ісламськими угрупуваннями; між кількома релігійними центрами в іудаїзмі, ісламі, що виникли в 1990-х роках і вирішували питання свого утвердження в українському сакральному просторі; між великими християнськими об’єднаннями – за неофіційне право першості у зв’язках з державними структурами, за претендування на роль "національної", "державної" Церкви і т. п.

Можливо, найбільш гострими, конфліктоутворюючими, суспільно резонансними проблемами, що значною мірою задають напруженість міжконфесійним відносинам в Україні загалом, досі залишаються проблеми повного повернення культових будівель церквам-правонаступникам і проблеми православної єдності. Розв’язання лише цих двох проблем у релігійній сфері суттєво нормалізувало б релігійну ситуацію в Україні, толерантизувало міжконфесійні відносини, стало запорукою політичної, соціальної та духовної стабільності в країні. Конкретними кроками у цьому напрямі можуть стати прийняття українським парламентом Закону України «Про повернення культових будівель релігійним організаціям», прогрес у міжправославному переговорному процесі щодо подолання церковного розколу та ін.

Такі ж вагомі наслідки для українського суспільства може дати і ґрунтовна, на всіх рівнях деполітизації релігійної сфери. Політизація церкви, як і привнесення релігійного фактору в політику, замість очікуваного сприяння розвитку обох інститутів на практиці повсякчас призводять до ускладнення, суперечливості, конфронтації, додаткового загострення політичного процесу, звуження можливостей сторін відносин діяти самостійно, виважено, відповідно до своїх програм та статутних документів. Протизаконне втягування церкви, конфесій у політичну площину, в міжпартійну боротьбу робить і Церкву відповідальною за негативні наслідки політичного протистояння та застосовані методи. Схоже, що у безрезультатності політико-релігійних альянсів в Україні переконується все більше релігійних діячів та політиків.

6. На жаль, виключно позитивний зміст поняття «релігійна толерантність» зіграв з цим хорошим терміном злий жарт – його «заговорили», заформалізували, вилучили суть. Стало можливим в одному й тому ж друкованому виданні говорити про важливість релігійної толерантності й публікувати злісні, упереджені вигадки на адресу релігійної організації-опонента; теоретизувати щодо толерантного ставлення до інших релігій і не терпіти за одним робочим столом представника іншого віровчення і т. п.

В українських ЗМІ (як світських, так і релігійних) за нашими спостереженнями знайдеться лише кілька видань (друкованих, електронних), чия інформаційна політика більш-менш послідовно реалізує курс на релігійну толерантність, які не вмотивовують надання переваг якійсь одній церкві, а зважено, об’єктивно, рівно, терпимо ставляться до всіх релігій, течій чи напрямів. Проте переважна більшість інших джерел інформації подають матеріали на релігійні теми непрофесійно, поверхово; латентно орієнтована на відтворення релігійних уподобань або переконань своїх власників, фундаторів чи інвесторів; чутливо реагує на преференції у релігійній сфері владних структур і не може собі дозволити об’єктивну подачу подій, ситуацій у цій сфері; незалежно від контексту подій, явищ або процесів з неминучістю подає інформацію під кутом зору виправдання, «фаворитизму» певної релігії чи релігійної організації, тенденційної критики усі інших, більш чи менш витончено займаючись, по суті, апологетикою, що надзвичайно далеко від толерантного підходу. Ще гірше з друкованими релігійними виданнями низки регіонів України, у яких зрозуміла апологетика свого віросповідання супроводжується войовничою, образливою нетолерантністю щодо інших церков чи релігійних організацій. Теоретичні викладки про толерантність багатьох релігійних видань розлітаються в прах, тільки-но тема стосується суперечок за культові споруди, земельні ділянки, майнових претензій і т. ін.

Що можна зробити? Залежність журналіста від власника чи інвестора раптом не зникне. Вихід один, хоча складний і довготривалий, – формувати почуття релігійної терпимості, поваги до релігійних поглядів, переконань, поведінки інших (не до віросповідання як такого) як у журналіста, так і власника чи інвестора. Толерантність – це ставлення до людини, а не до віри, носієм якої він є. Ймовірно, формування релігійної толерантності лежить на шляху прищеплення й піднесення загальної культури, а не репресивних чи законодавчих заборонних норм, адміністративного втручання державного апарату.

В умовах поліконфесійності, характерної для України, толерантність – чи не єдиний шлях релігійного співіснування. При цьому приклад високої релігійної терпимості й поваги до носіїв інших віросповідань, на нашу думку, мають демонструвати найбільші, найвпливовіші конфесії, що, на жаль, проявляється не завжди. Нині призабулися засвідчені підписами усіх церков та релігійних організацій Меморандум християнських конфесій України про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаєминах (1997 р.), Меморандум про співпрацю Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, Мінінформу та Держкомнацрелігій щодо висвітлення засобами масової інформації проблем релігійно-церковного життя (1998 р.) та ін.

7. Порівнюючи, з одного боку, стан і динаміку процесів у релігійній сфері України, з другого – реальні зміни у вітчизняному законодавстві, що мали б у правовій площині адекватно враховувати ці трансформації, не можна не констатувати, що розвиток релігійної сфери істотно випереджає її законодавче унормування з тенденцією подальшого нарощування такого відставання. Яким би вдалим для свого часу не був Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», він виходив із релігійної ситуації кінця 80-х років минулого століття, коли ніхто й гадки не мав, що декларована релігійність населення перевищить 70-відсотковий рубіж, релігійна мережа багаторазова зросте і досягне 34,5 тис. релігійних організацій, відбудуться численні поділи і переподіли Церков і релігійних організацій, до загрозливих масштабів виросте явище політизації релігії, реальним стане питання створення загальноосвітніх закладів релігійними організаціями тощо.

Водночас доводиться засвідчувати, що за роки незалежності жоден з ключових законопроектів, що були підготовлені фахівцями високого рівня («Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», «Про повернення культових будівель релігійним організаціям»), так не набув статусу закону, хоч потреба в таких актах була і залишається нагальною. Більше того, перспектива розгляду і прийняття цих законопроектів, судячи з усього, залишається примарною.

Проекти пропонують зміни, яких давно вимагають реалії сучасного релігійного життя в Україні. Це проблеми, пов’язані із виробленням надійного правового механізму оптимізації державно-церковних відносин, врегулювання взаємовідносин між державою та інститутом Церкви як рівнопартнерських, у інтересах усього українського полісвітоглядного, плюралістичного суспільства; визначенням правового статусу об’єднання релігійних організацій, оптимальних для нинішніх умов параметрів релігійної громади; забезпеченням послідовно демократичної, недискримінаційної процедури реєстрації статутів (положень) релігійних організацій; правовим унормуванням повернення колишньої церковної власності, відносин школи і церкви в умовах відокремлення школи від церкви та світського характеру школи; законодавчим урегулюванням міжцерковних, міжконфесійних відносин, запобіганням виникненню конфліктних ситуацій на релігійному ґрунті, утвердженням релігійної толерантності та ін.

У нових законопроектах знайшов відображення курс України на подальшу демократизацію, лібералізацію вітчизняного законодавства, на партнерські відносини між державою та Церквою, на мінімізацію заборонних та обмежувальних правових норм до меж того вичерпного переліку, що подається у Конституції України; поставлено в центр правового забезпечення не тільки і не стільки інтереси держави, скільки права і свободи особи. У відповідності з рекомендаціями ПАРЄ законопроекти пропонують надати релігійним об’єднанням статус юридичної особи, розширити й уніфікувати організаційно-правові форми утворення релігійних організацій (релігійні громади, релігійні установи, релігійні об’єднання), уніфікувати структуру релігійних об’єднань та ін.; подається обґрунтований у правовому аспекті механізм повернення культових будівель релігійним організаціям, пропонують інші правові шляхи розв’язання проблем, що на сьогодні спричиняють суперечки, конфлікти чи й загострення релігійної ситуації.

Щодо небезпеки прийняття змін, які можуть негативно відбитися на ситуації з релігійною свободою. Доти, доки в релігійному середовищі будуть існувати конфлікти інтересів, доти ті чи інші нові положення проектів законів можуть прийматися однією частиною Церков та релігійних організацій і не прийматися другою. На нашу думку, у нинішньому проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» такими проблемними можуть стати положення про надання статусу юридичних осіб релігійним об’єднанням (думки серед членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій розділилися; те ж спостерігається і на регіональному рівні; ПАРЄ вбачає у відсутності такого статусу дискримінацію об’єднань); у проблемне може перетворитися й положення про Державний комітет як центральний орган виконавчої влади у справах релігій, що має здійснювати реєстрацію статутів релігійних організацій – в залежності від політичної кон’юнктури в різні періоди гору брали і беруть то одні, то другі міркування.

Треба сподіватися, що конституційна норма щодо недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22) стане надійною перешкодою для будь-яких спроб обмежити релігійні свободи в Україні.

8. Сподіваємось, що викладене вище певною мірою окреслює напрям і заходи, які потрібно вжити для покращення стану релігійної свободи і релігійної толерантності.

Коментарі

Автор E-mail Коментар 17 + 5 =