Єдина надія — правда
Людина і світ. — 1991. — №5. — С. 13-14
Євген СВЕРСТЮК
Сахаров став чи не найпопулярнішою постаттю, і зокрема, на сторінках світової преси. Його позиція, його життя, його виступи протягом чверті віку викликали подив і захоплення.
Два роки тому один самовдоволений депутат у публічній промові виставив депутату Сахарову найнижчий бал за його часті імпровізовані виступи з трибуни. А ось йому, причесаному і підготовленому, слова чомусь не давали. То правда, що депутат мав добре складений виступ, може навіть блискучий зразок публіцистики, але чи був у нім той струмінь неспокійної совісті, що живила залу й будила камінні душі?
Сахаров склав невисоку ціну своєму пекельному науковому досягненню, зв’язаному з бомбардуванням атомного ядра, і взявся за бомбардування сонного серця, сонного сумління, міщанської маси — «монолітної морально-політичної єдності радянського народу». І тут він став великою людиною, яка виконує високе історичне призначення на шляху до моральної й духовної єдності людства.
У час, коли він відкрив для себе і почав відкривати для нас проблему прав людини,— ця проблема «валялась на смітнику історії» разом з поняттями релігійними, правовими, філософськими — як буржуазний реквізит.
Треба було мати науковий авторитет і славу академіка Сахарова, щоб зважитись поставити ці питання і щоб той голос був почутий вождями — за їх глухими стінами.
Народові Сахаров явився як мужній приклад самозречення в ім’я своєї віри, як борець за правду. То було нечуване явище, щоб з таких привілейованих вершин, де все таємно й тихо, де правди чи то бояться — щоб вона не заважала жити, чи недолюблюють, щоб вона не провокувала на скандальний бунт, чи то просто не знають, бо там не заведено говорити й думати про неї, і раптом — тричі Герой, лауреат, академік. Зважився на таке... В очах простих людей такий «бунт» поціновується вище, ніж бунт учорашнього зека, якому «нічого втрачати». Людям найважче уявити, що той академік і тричі Герой просто не вмів почувати себе великою людиною, соромився і ніяковів, коли йому про це нагадували, і приймав від ранку до ночі в себе дома гнаних, скривджених, переслідуваних, навіть не задумуючись над традиційними християнськими чеснотами. Для Андрія Дмитровича це була просто людська порядність.
Немає сумніву, що й міжнародний авторитет Сахарова сьогодні насамперед моральний. Світ оцінив його жертву в ім’я істини, його чуття правди й високу вартість його правд, оплачених усіма минущими вартостями, які дарувало йому життя. Світ оцінив непохитність його принципів і переконань — у нашу сполітизовану епоху усталеного релятивізму. Особливо в «країні соціалізму», де привілеї є матеріалізованим виразом вартостей, а втрата привілеїв — гарантує путь на Голгофу. Світ оцінив і культуру, і далекосяжність політичної думки видатного науковця.
Отже, Андрій Сахаров — рідкісна людина кінця XX віку, нонконформіст і правдолюб, який обрав дорогу правди проти сили — дорогу поразок... Коли в 1979 році я посилав йому із заслання свій «талісман» — «сонячні зайчики» — дитячий малюнок, на якому справді від сонця стрибали вниз барвисті «живі» зайчики — то разом з усіма відчував тоді, що йому для порятунку потрібне диво...
Чи стала зрозумілою його драма вже після того, коли упала, як грім серед ясного неба, вістка про раптову смерть подвижника? Цей беззахисний борець з м’якими манерами ніс на собі непосильну ношу людського болю і кривди. Але, здається, серце його не витримало навали тієї лжі, яка осідала, мов щоденна пилюка, а на засіданнях Верховної Ради збурилась і здійнялась угору зловісним стовпом. У всякому разі, збоку це мало такий вигляд, коли виснажений боєць з палаючим поглядом ще й ще під свинцевою зливою в холодній імлі підіймається в атаку на свинцеві бастіони — із сізіфовою впертістю.
Праведника розпинають між двома розбійниками — це вічна істина землі. Найбільше хули, бичувань, ненависті падає саме на нього.
«Сахаров клевещет на Советскую Армию»,— істерично кричали деякі народні депутати на чоловіка, який прагнув урятувати честь армії, кинутої в нечесну афганську авантюру. Яким же великим треба було бути «злочинцеві», що один став на дорозі заведеної воєнної машини! Якими ж безнадійними мали бути банкрути, які навіть після поразки у війні звинувачували людину, яка їх застерігала й хотіла стримати... ось він стоїть в нашій уяві над світом конформізму й апатії і каже: «Ні!» І це тихе вперте «ні» збиває з пантелику самовдоволених правителів.
Коли реалістичним і практичним оком зміряти його — це великий невдаха. Він почав з науки і тут відкрив зовсім не те, що хотів би відкрити й чому міг би радіти,— відкрив щось вороже своїй душі...
Він писав політичні звернення, листи з підтримкою, листи на захист, листи «проти» — і вийшла зовсім не та книга, яка стане класикою.
Але той чоловік став героєм нашого часу, нашої епохи. Її символом на історичному повороті — на рятівному повороті до самоусвідомлення.
У Достоєвського є міркування: якби Бог запитав людину, чого вона сягнула протягом свого життя на землі, то можна було б показати хіба одну книжку — «Дон Кіхот» Сервантеса. Оце, власне, і все...
Це зворушливо чистий і на диво завзятий герой, лицар смутної подоби, готовий захищати скривджених і відстоювати справедливість. Саме йому нині випало захищати у світі права людини і права народів. І шолом на ньому смішний, і щит ненадійний, але танкові армії поки що капітулюють.
Фантастичний пропагандистський апарат адміністративно-командної системи з усією його колосальною технікою глушіння не може заглушити тихого голосу дивака, який на кожному кроці говорить правду, усім великим «гравцям» «псує гру» й непохитно несе з собою переконання, що ота сама гірка, колюча і «нікому не потрібна» правда — це єдине, що нам потрібне. Єдина надія. Якщо нам вистачить духу і послідовності...
