Церковний корабель у вирі політичних пристрастей
Політичні партії сучасної України і їх відношенні до релігії та Церкви
Людина і світ. - 1991. - №5. - С. 2-9.
- Нині жодна серйозна політична одиниця не може з оптимізмом дивитися в майбутнє, не визначивши свого ставлення до релігії та церкви.
- Прогноз релігієзнавця; можливі певні зміни у ставленні до членства в партії віруючих з боку КПУ. Відсутність розбіжностей між партією та віруючими у питаннях державного устрою, оцінці суспільних проблем, тяжіння до загальнолюдських цінностей можуть привести до того, що до її рядів у майбутньому прийматимуть і віруючи. .
- Сьогодні визначається майбутнє нашого суспільства, а отже й політичних партій та церков, що діють у ньому. Воно — за тими, хто, відкинувши миттєві пристрасті та прагнення будь-що утвердитись на політичному небосхилі, працює на майбутнє свого народу, невід’ємною умовою благополуччя якого є єдність і громадянська злагода. .
Віктор БОНДАРЕНКО,
оглядач журналу “Людина і світ”,
кандидат філософських наук
Проблема співвідношення політики й релігії, співіснування політичних і релігійних організацій завжди викликала зацікавленість різних галузей суспільствознавства. Справа тут не лише у масовості цих суспільних феноменів, а й у величезній їх активності та здатності впливати на найрізноманітніші сфери життя людей. Без особливого напруження можна навести десятки прикладів, коли конгломерат політики й релігії, спільні зусилля політичних організацій і церков приводили до зрушень планетарного масштабу. Це викликало й викликає цілком природне прагнення пізнати їх взаємодію на різних відтинках історії.
У нашій країні до останнього часу такі дослідження, з ряду причин, велися в основному на історичному та зарубіжному матеріалі. Тут давалися взнаки і однопартійність, і нерозвиненість суспільне значущої діяльності церков. Вони не були вільні у виборі своїх політичних симпатій, не мали самостійної та дійової суспільної позиції, оскільки тривалий час сприймалися політичною системою як щось чуже існуючому в країні ладові. Монополія однієї партії на владу надзвичайно спростила питання про політичні орієнтації релігійних організацій, звівши їх до поділу на “лояльні” і “нелояльні”. Природно, що перші мали певну підтримку політичних формувань та органів влади, хоча і з жорсткими обмеженнями. “Нелояльність” інших, яка в останні десятиріччя виявлялася в обуренні віруючих сваволею влади, однозначно осуджувалася офіційними політичними структурами й викликала звинувачення в симпатіях до “класового ворога”. Оскільки КПРС претендувала на монопольне представництво інтересів усього народу, то її ставлення до релігії та церкви також сприймалося як їх оцінка з боку всього суспільства.
Однак розвинене суспільство ніколи не було однорідним у своєму ставленні до релігійних цінностей і діяльності церков. А ті, у свою чергу, не страждали індиферентизмом щодо політичного процесу. Існуючі розбіжності у поглядах на ці проблеми довго не були легалізовані. Справжнє різнобарв’я думок, поглядів та дій почало з’являтися тут у міру активізації політичного життя на засадах плюралізму й вільного перебігу подій у релігійно-церковній сфері.
Політичні формування, що почали виникати на Україні в останні роки, відразу ж включили проблеми релігійно-церковного життя у сферу своїх безпосередніх інтересів. Це й не дивно. Адже йдеться про регіон з високим рівнем релігійності населення та незвичайною гостротою проблем церковного життя, що нерідко переходять у ранг політичних. Далася взнаки і традиція взаємодії політичних і церковних сил. Адже в перші десятиліття XX ст. тут діяло понад 20 політичних партій, які, природно, шукали опори в середовищі тотальної релігійності. Ситуація кінця століття суттєво відрізняється від згаданих часів. Однак і нині жодне серйозне політичне угруповання не може з оптимізмом дивитися в майбутнє, не визначивши свого ставлення до релігії та церкви. Пора реальної багатопартійності вимагає детального аналізу позицій різних політичних партій щодо релігійного фактора в житті суспільства: адже від цього багато в чому залежить і реалізація їх загальнополітичних орієнтацій, що в кінцевому рахунку визначатимуть долю кожного члена суспільства.
Що ж являє собою нині політична палітра України? Заявили про своє оформлення 15 загальнореспубліканських політичних партій і понад десяток відділень або осередків партій союзного рівня. Певний вплив на політичне життя республіки справляють також громадсько-політичні рухи та політизовані молодіжні організації. Для зручності читача наводимо їх перелік та абревіатури, що зустрічатимуться в тексті: Демократична партія України (ДПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Комуністична партія України (КПУ), Об’єднана соціал-демократична партія (ОСДП), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об’єднання Державна Самостійність України (ОДСУ), Партія зелених України (ПЗУ), Партія слов’янського відродження (ПСВ), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська партія демократичної згоди (УПДЗ), Українська республіканська партія (УРП), Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Народний рух України (НРУ), Селянська спілка України (ССУ), Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУСП), Ленінська Комуністична Спілка Молоді України (Молодь за демократичний соціалізм) (ЛКСМУ (МДС), Пласт, Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Студентське братство (СБ), Українська студентська спілка (УСС).
Зважаючи на специфіку предмета дослідження, ми будемо максимально абстрагуватися від загальних орієнтацій політичних партій у питаннях економіки, соціальної політики та іншому, що не стосується прямо визначеної нами проблеми. Нас цікавитимуть, завперше: ставлення політичних партій до членства в них віруючих та атеїстів, ролі релігії та церкви в досягненні ними своїх стратегічних цілей і в суспільстві взагалі, визначення можливих сфер співробітництва політичних формувань і церкви, а також позиція різних партій і суспільних рухів щодо актуальних проблем сучасного релігійно-церковного життя.
Базою для такого аналізу послужили, в першу чергу, статутні та програмні матеріали політичних партій. Однак, зважаючи на мінливість політичних реалій та еволюційні процеси в релігійно-церковному середовищі, що нерідко приводять до суттєвих змін позицій обох сторін, разом з нормативними документами будуть використовуватись також публікації партійної періодики та виступи лідерів політичних партій в інших засобах масової інформації.
Основною характеристикою, що виявляє ставлення політичних партій та громадсько-політичних рухів до релігії і церкви, є відповідь на питання про можливість чи бажаність членства в них віруючих та атеїстів. Існуючі на Україні політичні формування демонструють тут різноманітні підходи. Насамперед слід вказати на крайні позиції. Їх, з одного боку, дотримується УХДП, членом якої може бути лише християнин, а з іншого — КПУ, статут якої не містить свідчення індиферентності партії щодо світоглядних позицій своїх членів, хоча й не обмежує комуністів у громадянських правах. На практиці це не привело досі до прийому в ряди КПУ віруючих.
КПУ та УХДП, як відомо, пропагують кардинально протилежні моделі суспільного ладу, реалізація котрих на практиці можлива лише за умови масової їх підтримки населенням. Цим обумовлена й рухливість позиції партій у питанні ставлення до релігії, церкви та віруючих. Загальна тенденція тут така, що обидві партії намагаються позбутися зайвого радикалізму в підходах до вказаних питань та розширити свою соціальну базу за рахунок людей, що досі стояли на протилежних світоглядних позиціях. Тому, наприклад, всіляко демонструючи свою непримиренність щодо соціалістичної перспективи розвитку суспільства, один з керівників УХДП разом з тим підкреслював: “У нас членом партії може бути тільки християнин, незалежно від конфесійної належності. Це бентежить деяких людей, особливо інтелігенцію. Ви знаєте, більшість освіченого прошарку змушена була пройти “комуністичний гарт”. Проте ми приймаємо в партію колишніх комуністів, але обов’язково через сповідь Христову”. (“За вільну Україну”, 13 жовтня 1990 р.).
Компартія України також суттєво переглянула ставлення до релігії та церкви. Членство в ній ще донедавна вимагало непримиренності до релігії, хоча діалог та співробітництво з церквами в ряді питань практикувались уже давно. Розвиток багатопартійності прискорив зміни в позиції КПУ щодо релігії та церкви. В резолюції листопадового (1990 р.) Пленуму ЦК КПУ засуджені тоталітаристська практика адміністративного втручання у внутрішні справи релігійних організацій, переслідування за релігійні переконання та інші викривлення, що мали місце в політиці партії з цих питань. “При цьому,— зазначалось у документі,— партія наголошує, що ця практика минулого не має нічого спільного з суттю комуністичних ідей і моральних норм, а навпаки, була їх свавільним порушенням. Комуністи не протиставляють себе віруючим. Вони завжди відкриті для діалогу і співробітництва з віруючими і релігійними об’єднаннями всіх конфесій. Наявність різних світоглядів не може бути перешкодою для співпраці віруючих і атеїстів у розвитку загальнолюдських, національних, суспільних проблем”. (“Радянська Україна”, 29 листопада 1990 р.).
Як бачимо, в обох випадках помітна еволюція поглядів. Всі інші політичні організації, що діють сьогодні на Україні, не заперечують членства віруючих у своїх рядах, відводячи їм більш чи менш помітну роль. Щоправда, в статутах деяких із них цей момент відображений в неявній формі, як, наприклад, у ЛКСМУ (МДС). Однак цим, на наш погляд, комсомол завдячує традиції, а не аналізові політичних реалій.
Однак абсолютизація тих чи тих політичних орієнтацій здатна суттєво звузити коло віруючих, на підтримку яких розраховують партії. Прикладом можуть бути ОДСУ та УНП. Специфіка політичних програм цих партій полягає в тому, що вони вважають існуючу владу незаконною, “окупаційною”, “колоніальною” і відкидають парламентський шлях боротьби. Натомість пропонують бойкотувати вибори, паралізувати уряд і домогтися його відставки, створити тимчасовий уряд з представників тих партій, що стоять на позиціях абсолютної самостійності України.
Таким чином, кожна віруюча людина, перш ніж стати членом однієї із цих партій, має визнати існуючу владу за незаконну і тим порушити християнську настанову про її богоданий характер. До того ж, ОДСУ формує свої ряди виключно з українців, і лише з тих, які не були пов’язані з Компартією (див.: “Молода Галичина”, 18 вересня 1990 р.). Це ставить ще одну перепону на шляху до членства в ОДСУ віруючих-неукраїнців і тих, хто вийшов з КПРС і заявив про свою приналежність до однієї з конфесій.
Радикальні політичні орієнтації ОДСУ та УНП, їх рафінований націоналізм взагалі заважають широким контактам цих партій з релігійними організаціями. Така їх позиція, на наш погляд, пояснюється саме тим, що вони ще по-справжньому не включилися в політичне життя, квінтесенцію якого складає саме боротьба за владу, і не дбають про розширення соціальної підтримки своїх цілей. Але в міру їх втягування в реальний політичний процес саме життя примусить ці партії зняти штучні перепони в контактах з віруючими.
З тих же причин можна прогнозувати й певні зміни у ставленні до членства в партії віруючих з боку КПУ. Відсутність розбіжностей між партією та віруючими у питаннях державного устрою, оцінці суспільних проблем, тяжіння до загальнолюдських цінностей можуть привести до того, що до її рядів у майбутньому прийматимуть і віруючих.
Більш повну картину ставлення політичних партій і громадських рухів на Україні до релігії та церкви дає аналіз їх програмних документів. На особливу увагу заслуговує аналіз позиції УХДП — єдиної в республіці партії, що має релігійну орієнтацію. Членство в УХДП “...об’єднує людей, котрі приймають християнську систему моральних цінностей і бажають, діяти в злагоді з нею, котрим не байдужі проблеми розвитку українського народу, збереження його мови, релігії, національних культурних традицій” (“Посвіт”, 1990, № 1, с. 3).
УХДП, спираючись на тезу про глибоку релігійну віру українського народу та керуючись гаслом “Бог і Україна”, формулює свої програмні положення в сакралізованому варіанті, протиставляючи християнську демократію “бездушному комуністичному тоталітаризму” (“Воскресіння”, 1990, № 1, с. 1). Природно, що всі без винятку аспекти програми цієї партії відбивають християнське сприйняття суспільного розвитку.
Серед політичних завдань, виконання яких має, на думку лідерів, привести до утворення в межах України незалежної держави з демократичним устроєм, особливо слід підкреслити боротьбу її членів з “державним атеїзмом” як виявом тоталітаризму, протистояння міграційній політиці, спрямованій “...на етнічне розмивання народів та нищення їх національної самобутності”, налагоджування зв’язків з християнсько-демократичними партіями Європи. Запропонована програма, на думку її авторів, приведе до побудови суспільства, яке буде відповідати всім потребам людини. Гарант цього — історична вивіреність християнських цінностей. “Християнська мораль, християнський шлях розвитку людства, який довів свою життєспроможність, доцільність і необхідність людям на протязі майже двох тисяч років,— підкреслюється в одному з документів УХДП,— є і нашим шляхом, яким буде йти наша організація, узгоджуючи його з вимогами і насущними потребами сьогоднішнього дня і майбутнього нашого краю” (“Посвіт”, 1990, № 1, с. 8).
Головною цінністю для християнських демократів виступає людина як творіння Бога. “Саме тому,— вказується у Зверненні з’їзду УХДП до народу України,— у християнських демократів завжди спільні програми соціального захисту і морального оздоровлення суспільства. Християнська демократія — це політика збереження в суспільстві всіх тих позитивних надбань, які людство виробило протягом двох тисячоліть християнства,— християнської родинної моралі, виховання морально здорового підростаючого покоління, глибокої поваги до життя, милосердя і допомоги потребуючим цього”.
Програми соціального захисту та морального оздоровлення суспільства складають серцевину намірів християнських демократів. Це характерно для партії релігійної орієнтації, оскільки церква як суспільний інститут та її віруючі здатні найповніше проявити себе саме в цих сферах. Тому цілком природно, що економічний, екологічний і правовий розділи програми УХДП не відрізняються оригінальністю. В них немає майже нічого, що вказувало б на християнську зорієнтованість партії та особливу роль церкви у цих сферах суспільного життя.
У програмах християнських демократів чимало такого, що слід лише вітати. Йдеться про зорієнтованість на відродження національної культури, реабілітацію творчої спадщини тих її діячів, творчість котрих довго замовчувалась, збереження української мови, розвиток мережі українських шкіл у місцях компактного проживания українців за межами республіки, відтворення громадянських формувань, що вносили позитивний вклад у виховання української нації.
Серцевину етичної концепції УХДП складає християнське ставлення до життя як абсолютної цінності. Десять християнських заповідей партія проголошує основою людських взаємин узагалі. Стверджується пріоритет моралі над економікою, політикою та ідеологією.
Погоджуючись із багатьма позиціями, викладеними в програмі УХДП та виступах її лідерів, вважали б за необхідне звернути увагу читача і на деякі негативні моменти в практичній діяльності партії, що заважають становленню громадянської злагоди в суспільстві. Це насамперед спроби реалізувати демократичні принципи в рамках штучно звуженої національної ідеї, що нерідко призводить до гіпертрофії русофобства, та одноконфесійні симпатії більшості її членів, що сприяють негативному ставленню до православ’я. Таким чином, неузгодженість програмних положень УХДП з її діяльністю по всебічній підтримці Греко-католицької церкви може розглядатися як ще одна деструктивна нота у какофонії міжконфесійних незлагод на Україні.
Всі інші політичні партії та громадські рухи на Україні, незалежно від їх загальних орієнтацій, у своїх програмних документах також визначили своє відношення до релігійного фактора,— хоча, природно, на відміну від УХДП, не так деталізують ці питання й відводять церкві допоміжну роль у досягненні поставлених ними цілей. Окремі, особливо новостворені, політичні формування ще навіть не виявили своєї позиції з питань релігії та церкви, однак загальна картина вимальовується вже досить чітко.
Характерною рисою програмних положень більшості політичних партій у цих питаннях є їх одноманітність. У цілому вони зводяться до більш чи менш демократичних моделей реалізації свободи совісті, підтримки партіями тієї чи іншої церкви та пропозицій щодо активізації впливу релігійного фактора на суспільне життя.
З певністю можна стверджувати, що жодна з політичних партій не заперечує суттєвого впливу релігії та церкви на культурно-історичний і суспільно-політичний процеси на Україні в минулому й сьогодні. Різниця в оцінках цього впливу визначається, в більшості випадків, їх загальнополітичними орієнтаціями.
Партії, що наближаються за своїми орієнтаціями до КПУ, загалом дотримуються диференційованих оцінок ролі релігії та церкви на різних етапах історії. Певний негативізм щодо них в основному пов’язаний із втручанням церкви в минулому у різні сфери життя суспільства та її охоронною позицією щодо суспільно-політичного устрою царської Росії. Документи цих партій засвідчують рівність релігійних організацій перед законом та неупереджене ставлення до них, хоча на практиці досить часто демонструють симпатії та підтримку котрійсь із них.
Взяти хоча б тезу про взаємопідтримку Компартії України та Української православної церкви, що побутує в масовій свідомості й широко використовується опонентами КПУ. В основі цієї тези — твердження про єдність інтересів комуністів та прибічників УПЦ у збереженні підпорядкування України союзному центру. В такому разі постає питання: чому під нищівну критику не потрапляють, наприклад, євангельські християни-баптисти чи адвентисти сьомого дня, що значно міцніше пов’язані зі своїми союзними центрами, ніж УПЦ з Руською православною церквою? Відповідь полягає в тому, що протестантські об’єднання принципово цураються політики, а УПЦ тримає дистанцію від тих політичних сил, які мають яскраве національне забарвлення та протистоять КПУ. Не можна тут ігнорувати й відому частку інерції мислення певної категорії партійних працівників, що за традицією сприймають УПЦ як “звичну”, “традиційну” церковну структуру, на відміну від недавно відроджених УАПЦ та УГКЦ.
Компартія України, як свідчить цитована вище резолюція Пленуму її Центрального Комітету, відкрита для співпраці з усіма релігійними організаціями з широкого кола питань, хоча й не надає цьому фактору вирішального значення в реалізації своїх програмних цілей. КПУ визначила і своє ставлення до гострих проблем, що існують сьогодні в релігійно-церковному середовищі. Йдеться, насамперед, про пошуки шляхів розв’язання міжцерковного конфлікту, учасниками якого є УПЦ, УАПЦ і УГКЦ. У згаданій резолюції пленуму ЦК КПУ йдеться про необхідність створити державну програму врегулювання міжцерковних конфліктів на основі безумовного пріоритету закону над політичною кон’юнктурою та запобігання втручанню держави й політичних формувань у внутрішні справи церкви. КПУ виступає проти одержання будь-якою церквою односторонніх переваг і за створення віруючим усіх конфесій рівних реальних можливостей для задоволення релігійних потреб. Така позиція має свої безперечні переваги, хоча тягар колишніх помилок у політиці КПУ в релігійному питанні заважає практично реалізувати її.
Більшість соціально та професійно орієнтованих партій і громадських рухів — таких, як НПУ, УСДП, ССУ, СТУСП, високо оцінюють історичну роль релігії та .церкви, їх позитивний вплив на формування ефективних форм господарювання, піднесення морального стану суспільства й духовності людини. Так само високо оцінюють вони й потенційні можливості співробітництва з церквою в питаннях відродження національної культури та традиційного аграрного календаря, виступають за повернення до релігійних цінностей тих соціальних верств, які складають їхню опору в суспільстві. Наприклад, УСДП ратує “...за повернення християнства та його доброчинності на село, за віру в БОГА, за всі святі Христові заповіді, котрі повинні увійти в плоть і кров українського селянина, в душу члена УСДП”. (“Літературна Україна”, 5 липня 1990 р.). Доречно зазначити, що декларація принципів УСДП містить у собі, як один з розділів, молитву.
Разом з тим ці політичні формування декларують своє неупереджене ставлення до людей з нерелігійним світоглядом. Вони не визначають чітких пріоритетів у співробітництві з різними церквами, а стоять на позиціях підтримки тих, які мають традиційно міцні зв’язки з середовищем, що складає соціальну базу цих партій, та тих, що зазнали утисків у минулому. Так, Згадана декларація принципів УСДП свідчить про те, що партія готова співробітничати з УПЦ, УГКЦ і УАПЦ. Дві останні церкви є предметом особливої уваги партійної преси лише тому, що свого часу були зруйновані й тепер потребують піклування з боку суспільства заради повного їх відродження (див.: “Земля і воля”, 1990, № 1, с. 5).
Перелічені партії не вважають за можливе втручатися у сферу міжцерковних зносин і закликають до цього всі інші політичні формування. Зважаючи на негативний вплив мітингових пристрастей у питаннях міжцерковного конфлікту, СТУСП навіть виступив з ініціативою ввести протягом року мораторій на мітинги, темою яких є міжнаціональні та міжрелігійні конфлікти (див.: “Вечірній Київ”, 14 січня 1991 р.). Звичайно, можна сперечатися відносно ефективності такого підходу, однак керівництву ДПУ, УРП та НРУ, яким адресоване це звернення, слід було б взяти його до уваги, оскільки змішування політики та релігії не сприяє утвердженню громадянської згоди в республіці.
Переважна більшість політичних партій і громадських рухів, основу ціннісних орієнтацій котрих складає національне відродження та утворення самостійної Української держави, попри всі свої відмінності, зорієнтовані на підтримку національних церков. Церкві відводиться помітна роль у формуванні самостійної Української держави, реалізації соціальних та екологічних програм, зв’язках з українською діаспорою тощо. Відродження національних церков і становлення державної незалежності України формулюється більшістю з них як двоєдине завдання. “Коли ми збудуємо єдиний український Дім,— зазначалося, зокрема, на других Всеукраїнських зборах Руху,— ми зуміємо побудувати єдиний український Храм. Храм Української християнської церкви. Або так: ці два завдання мусимо вирішувати одночасно” (“Літературна Україна”, 1 листопада 1990 р.).
Природно, що для партій та рухів національного спрямування ідея національної церкви найбільш приваблива. Цим зумовлені і їхні оцінки сучасного стану релігії та церкви на Україні, їх впливу на життя суспільства в минулому та ролі в майбутньому. Оскільки відтворення рафінованої моделі “національної церкви”, тобто об’єднання діючих на Україні християнських церков на основі національних цінностей, виявилося неможливим, більшість цих політичних формувань сьогодні визначилися в симпатіях та підтримці конкретних церков. Як правило, це УГКЦ та УАПЦ. Причому в більшості випадків усередині цих партій та рухів немає цілковитої єдності в оцінках названих церков. Можна говорити про регіональний характер такої підтримки. Наприклад, регіональні осередки УРП, СНУМу та інших політичних формувань, що діють у центрі, на сході та південному сході республіки, вважають “своєю” церквою УАПЦ, а на заході — переважно УГКЦ. Хоча останнім часом помітні зусилля, націлені на нівелювання цієї, загалом негативної для них, тенденції.
Їхні оцінки ролі релігії та церкви в історії українського народу зводяться, в основному, до наголосу на об’єднавчій ролі національних церков, їх протистоянні русифікації, мадяризації та полонізації населення, а також до доводів про особливу, глибоку, внутрішню, укорінену релігійність нашого народу, що генерувалася цими церквами. Саме тому представники деяких політичних формувань ставлять питання релігійного відродження не як самоплинного процесу, а як активної пропаганди християнських цінностей та вивчення релігії. УСС, наприклад, пропонує, поряд з навчанням рідною мовою, введенням у навчальних закладах курсів історії України, історії української філософії, політичних вчень на Україні, ще й створювати у вузах релігійні громади. Свою специфіку в оцінці ролі релігії в історії українського народу має й ПСВ, відводячи особливе місце пропаганді ідей Кирило-Мефодіївського братства, що послужили відправним пунктом її програмних документів. Ці ідеї, на думку фундаторів партії, та ідеї попередників і послідовників братства лягли в основу слов’янського визвольного руху та прагнення до утворення самостійної держави.
Позитивні оцінки впливу релігії та церкви на окрему людину й суспільство в цілому, характерні для великої групи політичних формувань, роблять можливим їх широке співробітництво з різними релігійними організаціями й особливо з національними церквами. Програмні партійні документи дають їм змогу з’єднати свої зусилля з церквою у вдосконаленні духовного життя суспільства, вихованні молодого покоління, реалізації цілої низки соціальних програм.
Церква, як відомо, вже давно визначилася з пріоритетами в суспільно значущій діяльності, серед яких, особливо останнім часом, вирізняються екологічний рух, милосердна та добродійницька діяльність. Її зусилля, природно, не залишаються поза увагою тих політичних організацій, ієрархія цінностей яких збігається з християнською та загальнолюдською аксіологією. Таке співробітництво політичних і релігійних організацій могло б бути надзвичайно плідним для них і для суспільства в цілому. Однак реалізація потенційних можливостей, що існують тут, є справою майбутнього. Розгортанню співпраці церкви й політичних формувань у вирішенні болючих проблем суспільства сьогодні заважає надзвичайно високий рівень політизації усіх сфер його життя та міжцерковний конфлікт на Україні.
У цьому зв’язку необхідно проаналізувати позицію політичних партій з національною орієнтацією в питанні досягнення миру і злагоди в середовищі віруючих. Вона формувалася за надзвичайно складних умов передвиборчої кампанії та активного релігійного відродження. Це багато в чому визначило ставлення політичних формувань з національним спрямуванням до релігійного питання. Ті з них, які сформувалися до весни 1990 р. і раніше, активно підтримували процес відродження УГКЦ та УАПЦ. Це стосується насамперед НРУ, Українського християнсько-демократичного фронту, Української Гельсінської спілки (на основі яких пізніше утворилися УХДП та УРП), СНУМу та інших політичних партій і громадських рухів, що відстоювали інтереси греко-католиків та прибічників автокефалії православ’я на Україні. При цьому, як уже зазначалося, їх регіональні осередки підтримували, як правило, одну із цих церков.
Відродження УГКЦ та УАПЦ ішло нелегко, цей процес помітно впливав на розстановку політичних сил, що й призвело до надмірного втручання політичних організацій національної орієнтації у внутрішні справи віруючих. Досить сказати, що, наприклад, Львівська регіональна організація СНУМу, яка всебічно підтримувала греко-католиків, закликала їх до рішучого розмежування з православними та ставила питання про необхідність “селекційної роботи” серед православного кліру, що переходив до УГКЦ, з тим, “...щоб відсіяти безсоромних кон’юнктурщиків від дійсно прозрілих” (“Молода Україна”, 1989, № 2, с. 5). Відомі спроби й інших політичних формувань безпосередньо керувати церковним життям, справляти вирішальний вплив на його розвиток. Але, повторимо, сьогодні це характерно лише для окремих партій найрадикальнішої національної орієнтації у рамках певних регіонів. Центральні органи цих політичних організацій, декларуючи рівність усіх церков і невтручання в їхні внутрішні справи, виявляють підтримку УГКЦ та УАПЦ і одностайність у негативному ставленні до УПЦ.
Проілюструємо цю тезу на прикладі НРУ, оскільки позиція Руху багато в чому тотожна позиціям інших споріднених політичних формувань. Свого часу, на першому з’їзді Руху, було прийнято ухвалу “Про церкви в Україні”, пафос якої зводився до вимог свободи віросповідань, наповнення реальними змістом закону про відокремлення церкви від держави та сприяння відродженню УГКЦ, УАПЦ, мусульманства та іудейської церкви (“Літературна Україна”, 19 жовтня 1989 р.). У процесі нормалізації державно-церковних відносин, як відомо, більшість цих проблем, тією чи іншою мірою, було знято. Тоді НРУ перейшов на позиції прямої підтримки УГКЦ та УАПЦ на противагу УПЦ, звинувачуючи останню у підпорядкуванні державно-партійній владі та небажанні поступатися своїми позиціями на користь цих двох церков (“Вісник Руху”, 1990, № 5, с. 20).
У своїй практичній діяльності Рух ігнорує співпрацю з УПЦ і намагається примирити греко-католиків з прибічниками православної автокефалії, влаштовуючи спільні богослужіння кліриків двох церков без залучення представників УПЦ (див.: “Вечірній Київ”, 17 січня 1991 р.). Позицію Руху в релігійному питанні характеризує надмірна політизація міжконфесійних проблем. Зокрема, голова НРУ І. Драч вважає, що “...проблема ця політична. Три світові центри християнської релігії — Рим, Константинополь і Москва — політикують на терені України, не можуть чи не хочуть піднестися до вершин своєї духовної спасенної місії, і як прості смертні, земні владики борються за сферу впливу на Україні” (“Літературна Україна”, 1 листопада 1990 р.).
Не скидаючи з рахунку політичного аспекту проблеми, як нам здається, політикам Руху варто було б бачити у міжконфесійних сутичках насамперед долю простих людей, а не претензії церковних керівників. У такому випадку акт надання УПЦ незалежності та самостійності в управлінні з боку Московської патріархії не видався б їм суто політичною акцією, яка потребувала втручання других Всеукраїнських зборів НРУ, що призвело 28 жовтня 1990 р. до наростання міжконфесійної напруженості.
Ми зупинилися на характеристиці лише деяких моментів у політиці великої групи партій та громадських рухів щодо релігії та церкви. Природно, кожна з цих організацій має свої особливості, її позиція постійно коригується життям. Однак не варто розраховувати на серйозну політику в цьому питанні тоді, коли люди, що визначають її, діють, виходячи з особистих симпатій чи антипатій, цілком зорієнтовані на одну церкву чи окремого церковного керівника, та ще й користуються при цьому знаннями, здобутими в ранньому дитинстві, коли їх самих приводили до церкви за руку. Немає сумніву: урізноманітнення політичного життя, конкуренція у боротьбі за владу змусять політичні партії звести до мінімуму розбіжності, що їх сьогодні так густо у програмних документах і практичній роботі. З часом і самі віруючі зрозуміють, що задля зміцнення авторитету своєї церкви не обов’язково звертатися по допомогу до політиків, оскільки цінності, що пропагуються нею, не можуть стверджуватися за рахунок людей, які по-іншому моляться Богові.
Сьогодні визначається майбутнє нашого суспільства, а отже й політичних партій і церков, що діють у ньому. Воно, на наш погляд, за тими, хто, відкинувши миттєві пристрасті та прагнення будь-що утвердитись на політичному небосхилі, працює на майбутнє всього народу, невід’ємною умовою благополуччя якого є єдність і громадянська злагода.
