Мудре число. Трійця у світовому живописі
Людина і світ. — 1991. — №5. — С. 36-41
Марина ДОЛЯ, Рафаель ЛЕВЧИН
А для низкой жизни были числа,
Как домашний, подъяремный скот...
М. Гумільов
— Потому, что все оттенки смысла...
— ...умное число передает. То які відтінки смислу передає число «3», якщо йти за древніми книгами?
— Не можу себе віднести до знавців древніх рукописів, але мені запам’яталося, що при різних тлумаченнях складної символіки число «три» використовували для означення понять «єдність», «природа».
— А ще, пригадую, в апокрифічному Євангелії від Симеона трійка служила для позначення слова «ідея».
— Отже, якщо вірити поету, шлях пізнання істини може пролягати як через слово, так і через число.
— І скрізь на цьому шляху подибуємо оте «три».
— Так, кожний із античних богів мав три імені. А в кожній з відомих світу релігій є своя трійця: Брахма, Вішну, Шіва в індуїзмі, Осіріс, Ісіда, Гор — у релігії Стародавнього Єгипту. Або з фольклору: «Бог трійцю любить».
— Тоді як розуміти положення про істинного Бога, як Бога єдиного? Чи немає тут протиріччя?
— На мій погляд, це не протиріччя, а навпаки, доказ того, що людство від часів язичництва таки трохи підросло. Мені пригадались слова о. Павла Флоренського про те, що Трійця є переходом від іудейського монотеїзму до слов’янського язичества. У тому розумінні, що для язичників-слов’ян Трійця була неначе сполучною ланкою між багатобожжям і Богом єдиним. І тут-таки, щодо «істинного Бога», зазначимо для себе: чи тобі не здається, що в наш час з піною на губах відстоювати свого Бога і є язичеством?
— Тобто, на твою думку, кожна епоха має своє розуміння істинного Бога?
— Скоріш так: своє розуміння істинності Бога. Й ідоли свого часу були істинними богами. Вони перестали бути ними, коли свідомість людства зайшла в свого роду глухий кут. Після приходу Ісуса Христа важко, правда, уявити, як можна було ідолам поклонятися. Але пам’ятаєш, коли ми говорили про свято Пасхи (Див.: «Людина і світ», № 4), то відзначали неперервність як необхідну умову істинності. Подивись на цю чудову таблетку із собору св. Софії, що в Новгороді.
— Вона недавно повернулась до нас із Америки?
— Так. Реставратори датують її ХVI століттям. На ній Трійця, як і на славнозвісній іконі Рубльова, зображена у вигляді трьох ангелів.
— Тих самих, що прийшли в дім Авраама?
— Тих самих. І монотеїсту Аврааму було дане осяяння згори, що до нього завітав саме Бог.
— Отже, Авраамів триликий Бог перекочував до християнської ікони. Що це — неперервність біблійської традиції?
— І доказ того, що творчість є містком між часами. Минуле завжди несе в собі якусь частку істини. І саме це нам щораз доводить розвиток культури.
— Схоже, що так. Тільки помилкою було б повністю накладати минуле на сьогодення. Це однаково, що споживати зерно разом із половою.
— Слухай, але ж аналогії іноді разючі. Приміром, наочна агітація періоду побудови земного раю в одній окремо взятій країні — самі архетипи Трійці: робітник, селянин, інтелігент. Піонер, комсомолець, комуніст...
— Що ж, це, мабуть, підсвідомий потяг до істини, у всі часи через існуючу соціальну оболонку...
— А як на мій погляд,— типове язичество й ідолопоклонство. Але повернімось до язичеських трійць. Ну, хоча б цієї: Зевс, Посейдон, Аїд. Як ти гадаєш, можна говорити про те, що язичеські боги тим відрізняються від християнських, що мешкають на землі, зовсім поряд з людиною, а Бог християн — у вищих сферах?
— Мені, напевно, ближче так: язичество — це не стільки усвідомлення Бога, скільки форма ставлення до нього, що всуціль грунтується на прагматизмі. Ось у древніх слов’ян ставлення до божків було майже панібратське, а таїна — неначе окремо, сама по собі. І ставлення до цієї таїни вже круто замішане на страхові.
— Рабська пристрасть?
— Так. Іще немає навіть поняття Свободи.
— Тоді, мабуть, і сам термін «язичеські» щодо античних богів не зовсім справедливий. Адже антична міфологія знала вже поняття Свободи і вміла цінувати Знання, Розум.
— Мені теж здається, що античність не є язичеством, а саме політеїзмом — вищим ступенем релігії.
І було в античній релігії те, що найбільш мене спонукає говорити саме про політеїзм, а не про язичество — постать покровителя таємних знань Гермеса Трисмегіста («тричі найвеличнішого») в пантеоні.
— Того, що прийшов з Єгипту і перейшов до гностиків, тобто до християнства?
— Саме так. Це ім’я не випадково взяте у грецького бога Гермеса. А проте Гермес Трисмегіст є не богом, а мудрим мужем, автором священних Герметичних книг.
— Пригадую, що ідея Трійці існувала і там, у Древньому Єгипті: око в трикутнику на стінах храму.
— Цей символ є в індусів.
— Але він же в християнських церквах — всевидюще око Бога.
— Ще один спосіб передачі ідеї — через малюнок. Іще раз відзначаю для себе слова Максиміліана Волошина про те, що сьогоднішнє ми можемо реально собі усвідомити через живопис...
— ...Минуле через музику, а майбутнє — через слово. «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Але повернімося до живопису. Отже, що нам розповів світовий живопис про Трійцю?
— Протестую проти такої постановки питання. Скоріше так: як трансформувалося сприйняття триєдності у світовому живописі.
— Скажімо, від Ромула до наших днів.
— Я гадаю, досить взяти ближчий до нас відрізок часу — відтоді, коли воскреслий Ісус тричі з’являвся учням своїм. Третій раз на восьмий день. І, як сказано в «Діяннях», сорок днів до свого вознесіння перебував з ними.
— Чи не тому після смерті людини всі, хто пам’ятає її, збираються саме так: дев’ять днів, сорок днів?
— Мені здається, що й поява Ісуса по воскресінню своєму, тривалість його перебування серед учнів були закономірними.
— За яким законом?
— За законом буття. Адже і в інших релігіях, окрім християнської, існує такий порядок зустрічі по смерті людини. Але Ісус перебував між учнями так, що вони його бачили й говорили з ним.
— Себто, Ісус дарував людям Надію, зруйнувавши старий страх перед смертю.
— ...І вознісся Ісус, сповістивши, що прийде Розрадник, який буде хрестити Вогнем і Духом Святим. І на п’ятдесятий день по його воскресінню, в день П’ятидесятниці...
— Чекай, але ж П’ятидесятницею ми називаємо цей день тільки після 381 року, коли на церковному соборі в Константинополі було прийнято християнський догмат про Трійцю Святу?
— Та ні, просто за дві тисячі років ми встигли забути, що на п’ятдесятий день після Пасхи апостоли зібрались, щоб святкувати іудейську П’ятидесятницю. В цей день і зійшов на них Дух Святий. Цей день і назвали згодом християнською П’ятидесятницею, або святом Трійці.
— Духів день по зеленій неділі. Нове свято услід старому. Як і новий день відпочинку «воскресенье» услід суботі.
— Мені ось що подумалось: пояснення атеїстів, що християнським святом Трійці на Русі немовби підмінили язичеський семик, лише доводить істинність цього свята... Бо ж давньослов’янський семик — то свято вшанування природи. А одне із значень мудрого числа «три», як ми вже згадували,— «природа».
— ...А ми ж наче забули про живопис. Ось переді мною мініатюра з «Часослова Етьєна Шевальє». Так і зветься: «Трійця у славі».
— Жан Фуке, Франція, XV століття. Так?
— Як то кажуть, середньовіччя. Подивись, як ритмічно заповнений простір малюнка. Фуке не малює, а римує. Надзвичайно цікаво осмислити і його уявлення про Трійцю. Поглянь, постать Ісуса, Сина Божого, на потрійному троні,— скоріш, дзеркальні відображення, витягнуті в одну лінію.
— Але ці відображення розміщено на різному рівні.
— Ні, ефект різнорівневості досягнуто завдяки тому, що чашу в лівій руці Ісус тримає щоразу трохи вище. Лінія ніби йде на підйом.
— Чаша. І на новгородській іконі перед ангелами стояли чаші. Неодмінний атрибут Трійці?
— Так, але не тільки атрибут. Цей символ, у свою чергу, дав розвиток цілому напрямку світової культури.
— Чаша, що про неї молився Ісус у Гефсіманському саду, перед взяттям під варту? «Нехай мине мене чаша ця...»
— Так, але і чаша, з якої, за середньовічною легендою, Ісус їв під час Тайної вчері і в яку Йосиф Арімафейський зібрав кров розіпнутого Спасителя. В середні віки під чашею Грааля розуміли чашу благодаті, яка мала чудодійні властивості й після смерті свого останнього хранителя вознеслася на небо. Словом, цей атрибут Трійці сам може бути темою для окремої розмови... Але повернімося до мініатюри Фуке. Я хочу звернути твою увагу на постать Богоматері, що сидить на троні праворуч від Трійці Святої. Отже, Трійця за Фуке — три рази Бог Син. Немає і канонічного Духа Святого у вигляді голуба.
— Зараз ми сказали б, що в цьому малюнку є щось космічне. Чекай, але ж уславлення Сина Людського — тут уже щось від Відродження!
— Так. Але я не про це. Чомусь згадався повний варіант народного прислів’я: «Бог любить Трійцю, а іще Богородицю».
— А я знаю так: «Бог любить Трійцю, а що більш того — від лукавого».
— Але ж згадаймо: число «чотири», за древніми книгами, несе в собі поняття «вдосконалення», «перехід у нову якість». Що ж це виходить, вдосконалення — «від лукавого»?
— А це вже залежить від ставлення до жінки, це вже про іншу трійцю — Віру, Надію, Любов. У зв’язку з цим хочу звернути твою увагу на розпис із Кирилівської церкви, що в Києві.
— Михайло Врубель, «Зішестя св. Духа»? Це невимовно чудова фреска.
— Так, але мені хотілося б говорити навіть не про її художні якості. До Києва на прощу варто було б іти вже тому, що в Києві знаходиться ця фреска. Поглянь, цей твір одразу видає причетність художника до перехідного моменту.
— Що саме ти маєш на увазі?
— По-перше, людина початку XX століття відмовляється від нашарувань століть у мистецтві й ніби повертається до першоджерел.
— Так, але ж це — творче переосмислення, а не купання у воді, що проплинула.
— Тож-бо і є, що кінець часів — завжди час переосмислення, підбиття підсумків. І по-друге: в центрі — жіноча постать.
— Що ти тут бачиш особливого? За свідченням Євангелія, були на святі П’ятидесятниці, під час зішестя Духа Святого, присутні «й інші жінки, і Марія, мати Ісусова».
— Але ж тут жіноча постать урівноважує, тримає на собі всю картину. Саме через неї — від неї — відходять язики полум’я — еманація Духа Святого — до кожного з апостолів.
— Солов’йовська Вічна Жіночність?
— Скоріш так, а не канонічна Матір Божа. А ось серед Ісусових учнів і сам художник — він сміливо зобразив себе в подобі одного з апостолів.
— Ну, це давня традиція. Донатори (дарувальники) і художник на картинах Відродження, наприклад.
— Але Врубель поміщає себе саме у свідки. Як сказано в Євангелії Іоанна: «Я Син Людський і буду свідком про Себе».
— Після зішестя св. Духа заговорили апостоли «на різних язиках», яких зроду не знали, і понесли «благу вість» про Ісуса всім народам.
— Так, Євангеліє, «блага вість». Але ж ми маємо не три, а чотири канонічних Євангелія.
— Обернімося знову на малюнок Фуке.
Його внутрішній простір замикають чотири євангельські тварини — символи чотирьох євангелістів. Лев — Марк, тілець — Лука, орел — Іоанн, ангел — Матфей. А чи пригадуєш ти, що сфінкс, символ Досконалої Людини, мав тулуб бика, лев’ячі лапи, крила орла і лице людини?
— Чекай, ми ж оце і янгола віднесли до тварин...
— А чи знаєш, що за древніми іудейськими уявленнями ангел — це тварина?
— Моя свідомість сприймає це важко. А щодо сфінкса — так він зі шкільної лави був для мене невід’ємною частиною уявлення про Єгипет.
— Саме так, Єгипет. Звідти прийшов до античного пантеону і Гермес Трисмегіст, який пізніше, в християнські часи, перекочував і до вчення гностиків.
— Що означає це повернення до єдиного витоку: безперервність знання, а чи ж брак уяви в людини?
— Ну, у відсутності уяви людину звинуватити важко. Три волхви в різних кінцях землі побачили зірку над Віфлеємом і пішли їй вклонитись трьома шляхами. Тільки потяг до істини і творча уява змусила їх вирушити в далеку путь, щоб знайти...
— Те, чого й самі ще не знали. Тільки повірили зірці, яку вирахували серед усіх на небі.
— Царська путь. Так ми це називаємо.
— І, мабуть, єдине, що було відомо трьом чарівникам-астрологам,— що зірка ця вказує на істоту, в котрій зійшлися чотири астрологічні трикутники, в які комбінуються всі 12 знаків зодіаку. А ще вони знали із древніх рукописів, що сфінкс є символом Людини, в котрій об’єднались чотири природні стихії.
— Тобто чотири євангелісти і дають один образ Христа?
— Так, троє з них утверджують «єдність» і «природність» цього явища, а четвертий, згідно з логікою мудрих чисел,— «вдосконалення», перехід до нової якості...
— Ти маєш на увазі...
— Те, що колись четвертим євангелістом, Іоанном Богословом, буде написаний Апокаліпсис, який стане містком у майбутнє.
— Тобі не спадає на думку, що, як для віруючих людей, ми надто вільно поводимось зі Святим письмом?
— Ні. Адже ж Врубель не побоявся зобразити себе у вигляді апостола Іоанна. А тих, хто захоче звинуватити у «святотатстві», завжди було і буде немало.
— Так, але інколи мені здається, що від чистоти помислів до хули на Духа Святого один крок. Але ж людину утримує в рівновазі саме здатність до творчості. Саме творчість і є, на мою думку, благодать Божа, зішестя св. Духа. І саме вона є перехідним містком від сутінків душі до нової свідомості в наші часи.
— Так, сьогодення подає нам такі приклади творчого прозріння, що навіть дивуєшся, що звідки береться. Давай поглянемо на картини київських художників, бо ж про минуле ми вже говорили, а про сучасне — ні.
— Кожен з них у своїх картинах розробляє ті самі теми, що хвилювали людство ну, щонайменше, два тисячоліття поспіль. І все-таки вони такі різні в розробці цих тем.
— Додам: вибір тем зумовлюється ще й тим, що ми живемо в часи переломні. Часи підсумовування минулого і прозріння майбутнього. Кінець століття, кінець історичної епохи.
— Так, нелегкі часи для людської свідомості, часи розтління не плоті навіть, а духу. Часи, коли творчість стає чи не єдиним притулком.
— Отож об’єктом сьогоднішнього мистецтва є душа, а не тіло, хочемо ми того, а чи ні?
— Подивись на картину київського художника Юрія Нікітіна «Трійця». Що б ти міг сказати про її автора, якби навіть не знав його?
— Передусім, що він сприймає образ Трійці через символ Грааля. Європеєць, добре обізнаний із середньовічною рицарською літературною традицією. Перепустив через себе книги Артурового циклу, від яких невіддільні сказання про чашу Грааля. А ще так: «О, тричі романтичний майстер!».
— Так, Круглий стіл, довкола якого збирались на свято П’ятидесятниці лицарі Артурового двору. Пошуки чаші Грааля, якими ознаменований початок кінця Артурового царства. Але ж подивись, картина тяжіє до лаконічності православних ікон.
— Мені впала в око ось яка деталь: дійство відбувається при заході сонця. Щось тут далеко до канону.
— Для мене це було знаком, що художник творив саме в наші дні. Передчуття кінця і безсмертя одномоментно.
— А ось «Трійця» іншого київського художника, Матвія Вайсберга. Три чоловічі постаті і семисвічник...
— ...що є символом палаючої душі. Чи не так?
— Древній символ, притаманний ритуалові іудейської релігії.
— А сімка, якщо йти за наукою мудрих чисел,— число Христа, отже...
— Ти, як сучасна людина, прагнеш передусім робити конкретні викладки. Мені ж хочеться тільки дивитись. Ось дивлюсь і бачу, що картина «Трійця» М. Вайсберга має більше спільного з малюнком Фуке, аніж картина Ю. Нікітіна. Адже і малюнок майстра XV століття Фуке, і картина нашого сучасника М. Вайсберга — це гімн Сину Божому, Людині. А у Нікітіна — гімн таїні.
— Що ж, людина створена для вибору. І вона вибирає те, що близьке саме їй.
— Так, я не можу відректися того, що формотворчість Ю. Нікітіна мені ближча, але мене не може залишити байдужою і картина М. Вайсберга.
— Форма... Скільки можна тут взагалі ламати списів! Проголошувати зверхність однієї форми над іншою — однаково що проголошувати зверхність однієї релігії над іншою. Спасіння — по вірі, а не по релігії.
— І ця вічна тема спасіння світу. Від кого ж його спасати зараз?
— Я думаю, від самого себе. Від незрячості, насамперед. Хочемо ми чи не хочемо, нам необхідно осмислити, що живемо в переломний момент. Назву його моментом «доповнення до трійки» і переходом до нової якості.
— Бердяев відзначав, що найважче буде людям перехідного періоду. Наче так небагато треба — усвідомити, що Людина є мірою усіх речей. І полюбити в ній подобу Божу.
— І що ж нам заважає, на твою думку?
— В апокрифічному Євангелії від Марії Христос каже Марії Магдалині, що між душею і духом знаходиться розум...
— Знов нападки на розум?
— Ні, тільки констатація. В мене є і союзник — картина Нікітіна «Подвійне віддзеркалення». Вона для мене — пряма ілюстрація того, про що ми говоримо. Художник віддзеркалює сьогодення, де розпинається Краса і Жіночність, а розум дивиться собі під ноги.
— То що ж, зневажимо розум?
— Ну, чому ж так радикально. Розум — дуже гарне знаряддя пізнання. Але ж тільки знаряддя, а не самоціль. Згадуєш у Юма, про три ступені розуму? Найвища, каже він — інтуїція.
— Читай — творча інтуїція. Творчість врятує світ?
— Все ж таки, як говорив Достоєвський, краса. Через творчість.
— Отож, як це не парадоксально, а творчим людям в наш час найважче від усіх, бо ж нині творчість може бути тільки осмисленою, радісною жертвою. І стільки ми вже маємо за плечима. Інколи мені здається, що вже світовий живопис пише художників, а не навпаки.
— А вони, якщо вірити Максиміліану Волошину, найбільше з усієї трійці мистецтв — слово, музика, живопис — залежать від сьогодення.
— Тобто утримують у рівновазі нашу свідомість між минулим і майбутнім. І тричі їм за це спасибі.
