Драгоманов
Людина і світ. — 1991. — № 9. — С. 7-11
Раїса ІВАНОВА-ІВАНЧЕНКО *
До 150-річчя з дня народження
Ця сторінка нашої історії затерта не однією прислужницькою рукою. В епоху диктаторського самовладдя, в епоху панування духовної та інтелектуальної ницості це ім’я хотіли винищити з пам’яті людей разом з іменами багатьох талановитих діячів минулого.
Діяльність Драгоманова — політична, публіцистична, наукова — склала епоху в історії суспільної думки не лише України а й усього слов’янства.
Народився Михайло Петрович Драгоманов у Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого дворянина з козацького роду, Петра Якимовича Драгоманова. Батько його і дядько Яків дістали високу освіту, знали кілька іноземних мов, писали і друкували вірші у петербурзьких альманахах.
Згодом Яків Драгоманов став учасником руху декабристів. Петро Драгоманов оселився на своїй батьківщині, займався судовими справами, допомагав селянам і козакам. За це здобув серед них шану й ненависть довколишнього панства.
Михайло був старшим у родині. Батько дав йому добру домашню освіту. Він закінчив Гадяцье училище і Полтавську гімназію, — щоправда, умовно: його як неблагонадійного гімназиста, що посмів заступитись за скривдженого молодшого товариша, виключили з гімназії за кілька місяців до її закінчення. Лише при підтримці тодішнього попечителя Київського учбового округу, видатного вченого М. І. Пирогова Михайло дістав посвідчення про завершення навчання в гімназії та вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.
По закінченні навчання Драгоманов написав дисертацію, присвячену римському імператорові Тіберію, на право викладати в університеті. А ставши викладачем, у своїх лекціях проводив прогресивні ідеї, що вже завоювали кращі уми в країнах Західної Європи. Він стає постійним працівником «С.-Петербургских ведомостей», «Вестника Европы», «Отечественных записок», багатьох видань у Галичині, що входила тоді до складу Австро-Угорщини. У своїх статтях спочатку обережно, а потім дедалі гостріше торкається важливих суспільних проблем — свободи совісті, національного розвитку народів, зокрема українського, його освіти рідною мовою. Особливого резонансу набула стаття «Про педагогічне значення малоросійської мови». Демократична інтелігенція Чернігова сприйняла публікацію як дозвіл перейти до навчання в народних школах рідною мовою і звернулася з цього приводу до місцевих властей. Проте новий попечитель Київського учбового округу, який замінив М. Пирогова, князь В. Ширинський-Шихматов, яскравий представник клерикалізму і мракобісся в тодішній адміністрації Росії, рішуче заперечив будь-які новації у галузі освіти й узявся переслідувати самого Драгоманова.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х pp. Драгоманов включається в рух української інтелігенції за створення культурно-освітніх організацій, що дістали назву громад. Громади об’єднували навколо культурницької роботи різних за соціальним походженням і політичним світоглядом людей, що займались організацією недільних шкіл, виданням підручників українською мовою. Восени 1870 р. Драгоманов дістає довгождане наукове відрядження за кордон. За два з половиною роки він побував у Польщі, Німеччині, Австрії, Італії, Чехії.
За кордоном Драгоманов тісно спілкується з молодіжними українськими організаціями: у Відні з товариством «Січ», у Львові з «Академическим кружком», і «Дружним лихварем», посилає для них чимало книг, укомплектовує власним коштом бібліотеки. В численних листах він розвінчує старі галицькі партії — так званих москвофілів і народовців, закликає демократичну молодь «перехопити струну» братання цих реакціонерів з реакційною Росією, показати в себе «свіжу і нову Росію, а не стару, вонючу; покажіть Гоголя, Тургенєва, Островського, Добролюбова, Герцена, а не Державіна, Хомякова, Каткова або іще гірше — «Бирж. вед.» і «Голос», і ви перетягнете до себе все свіже...» — радить він молодим галичанам. Звичайно, це викликало обурення у керівників галицьких партій. За це ж критикувала Драгоманова і реакційна київська газета «Киевлянин», що боялась відродження самосвідомості українського народу.
До цього додалась його участь у бурхливій полеміці російської революційної молоді, що навчалась у Цюріху і групувалась навколо двох видатних ідеологів нового революційного руху в Росії, П. Лаврова і М. Бакуніна. І Лавров, і Бакунін висунули свої програми соціалістичної революції в Росії. Драгоманов виступив проти них як проти передчасних, вважаючи, що в Росії передусім потрібно добиватись демократичних свобод і перетворень, обурювався, що ці програми не беруть до уваги проблем «недержавних» народів. Цюріхські зустрічі переконали його в тому, що в тодішній Росії на першому плані має стати боротьба за політичні свободи, а не за соціальну революцію. Саме тоді в нього визріла й інша важлива для його майбутньої концепції думка — про роль народів Російської імперії у визвольній боротьбі. Ці ідеї Драгоманов почав активно пропагувати після повернення з-за кордону на Україну, — зокрема, в лекціях, у дискусіях з народницькими діячами в гуртках, яких було вже чимало в Києві. В листах до галичан він наполягав на тому, що соціальні демократи повинні стати «непремінно українофілами», взятися за українську мову як за найліпше знаряддя пропаганди соціалістичних ідей, водночас діячі українського визвольного руху — за тодішньою термінологією українофіли — повинні стати «прямими соціально-демократами і мову визнати не ціллю, а лише орудієм».
Повертаючись з-за кордону до Києва, Драгоманов заїхав до Львова і взяв безпосередню участь у виробленні статуту Товариства імені Шевченка, яке було засноване тут 1873 року коштом полтавських громадівців, але скоро опинилось у руках консерваторів. Під напором Драгоманова почалась тривала боротьба українських демократів проти клерикальних і буржуазно-націоналістичних діячів Галичини. «Зруйную, а ви побудуєте» — такий латинський афоризм поставив він якось до своєї статті. І руйнував усе віджиле, гниле, реакційне, що заважало зростанню нової, демократичної сили в суспільстві.
Він пише, що причина збідніння народу не в лінощах і пияцтві, що ними дорікають народові галицькі діячі, а в загальному ладі економічних відносин, «при котрих хлоп — безземельний, пролетар», і пан багатіє за рахунок недоплати тим, хто працює. «І ця недоплата, а значить і народна бідність будуть до тих пір, доки вся земля і всі фабрики не будуть власністю трудівників».
Значної популярності в Києві набуває в цей час газета «Киевский телеграф», яка перебувала в руках київської громади і яка заявила про свій намір «звертати особливу увагу на потреби і прояв життя народної маси, що складає головну силу вітчизни». Тут часто виступає зі статтями і Драгоманов. Усе це робило його в очах адміністрації Південно-Західного краю (так царський уряд і чиновники називали тоді Україну) неблагонадїйною і небажаною особою. Товариш (заступник.— Авт.) міністра освіти кн. Ширинський-Шихматов, одержавши з Києва донесення про діяльність українофілів і спеціально про діяльність Драгоманова, наклав таку резолюцію: «Драгоманов відомий кожному жителю Києва як один із коноводів партії українофілів».
«Драгоманов не повинен лишатися викладачем в університеті святого Володимира»,— доносить попечитель київського учбового округу П. Антонович. Ширинський-Шихматов накладає резолюцію: заборонити Драгоманову працювати в будь-якому університеті на Україні. А цар дає розпорядження відправити Драгоманова у відставку та створити комісію для розслідування «українофільського руху». Та Драгоманов у відставку не подає. Тоді цар дає розпорядження звільнити його з університету без мотивації — за так званим третім пунктом, тобто як неблагонадійного, й вислати з Києва в адміністративному порядку.
Драгоманову нічого не залишалося, як емігрувати. Київська громада давно мріяла про свій друкований орган. Зазнавши невдачі з Товариством ім. Шевченка в Галичині, громадівці вирішують заснувати українську друкарню на чолі з Драгомановим за кордоном. Перспектива мати «українського Герцена», як називали Драгоманова друзі, здавалась не такою вже й поганою, тим паче що вимушену еміграцію усі вважали тимчасовою.
Драгоманов вирушає до республіканської Швейцарії, що давала притулок революційним емігрантам з Франції, Італії, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії. Почався новий, досить тяжкий і напружений етап у житті добровільного вигнання. Він зупиняється в Женеві, створює тут друкарню «Громада», взявши собі за помічника революційної емігранта з Росії Кузьму Ляхоцького.
1876 року Олександр II підписав в Емсі, курортному містечку в Німеччині, указ про заборону в Росії української мови. Це була вже друга заборона після циркуляру 1863 р. Тож «Громада» стала єдиною друкарнею, що могла видавати українські книги. Цим самим було врятовано від загибелі ряд найвидатніших творів української літератури. Проте жива натура Драгоманова спонукає його не спинятися на цьому, а включитись до загальноросійського визвольного руху. Він пише і видає статті, памфлети, брошури, які гостро розвінчують самодержавно-бюрократичні порядки в Російській імперії і звернені до всього російського народу, до всіх опозиційних сил імперії. Усі ці праці прогресивна громадськість Росії зустріла із захватом. Певна річ, вони були заборонені, але їх переховували, передавали з рук в руки. Українофіли-громадівці, навпаки, були невдоволені цією загальноросійською діяльністю Драгоманова. Один із давніх друзів писав йому, що київські громадівці «с необъяснимой грустью взирают на эти брошюры, писанные не по-украински, и видят в них уклонение от настоящего дела».
І справді, Драгоманов вбачав своє завдання не лише в тому, аби допомагати розвою української літератури. Розвиток української культури він ставив у залежність від розгортання визвольного руху і боротьби за соціальне й національне визволення, вважаючи за необхідне поширювати в народі соціалістичні ідеї.
Між київською громадою і Драгомановим назрівав конфлікт, який мав для нього драматичні наслідки. Невдовзі громадівці перестали надсилати йому кошти на утримання друкарні «Громада» і на прожиток...
Але Драгоманов не відмовлявся від своєї загальноросійської політичної діяльності. Вона й справді мала величезний суспільний резонанс. Один із громадівців, Ю. Цвітківський, недаремно писав, що «враження від цих брошур нагадує враження від літератури 50-х років», що «брошури ці, безсумнівно, видатне явище в нашій публіцистиці».
Так, у знаменитому памфлеті «Турки внутренние и внешние» (1876 г.) Драгоманов порівнює Росію з турецькою деспотією. Це — «допотопне чудовисько», в якому існує внутрішнє рабство. І вихід єдиний — «у скасуванні допотопного чудовиська — всеросійського самодержавства».
Що потрібно передусім? Драгоманов висуває у своїх політичних публікаціях програму загальнодемократичних перетворень. Найперше — «політична свобода»! Він підкреслює ці слова в статтях особливим шрифтом. Головні вимоги — утворення всенародного земського представництва, контроль над виконавчою владою, недоторканність свободи особи, слова, зборів, товариств.
У 80-х pp. Драгоманов узагальнить ці програмні концепції у праці «Проект основания устава украинского общества — «Вольный Союз» — «Вільна Спілка» (1884). Головне завдання визвольного руху Драгоманов визначить такими словами: «Найважливішим завданням «Вільної Спілки» в Росії в нинішній час і найближчий час повинна стати робота для перетворення цієї держави на засадах політичної свободи»...
У пошуках дійової суспільної сили, здатної очолити політичні перетворення в Росії, Драгоманов пройшов яскраву еволюцію. Спочатку покладав надії на армію, потім основні свої сподівання став пов’язувати із «середніми класами», бо «класи чорноробочі» цікавляться лише економічною боротьбою. Але він бачив боягузтво цих «середніх класів», бачив, що просвічені ліберали лише спідтиха нападають на самодержавство. А в цей час проти царизму відверто повстали російські нігілісти-соціалісти. Після невдалого «ходіння в народ» вони розпочали відчайдушну боротьбу із самодержавством методами терору. І Драгоманов заявляє, що саме вони здатні вивести Росію на новий шлях. Та водночас критикує їхні ілюзії щодо можливості побудувати соціалізм в напівкріпосницькій імперії, їхні терористичні методи боротьби і нейтралістські концепції в політичній програмі перетворення Росії.
Так, він підтримував «без жодних застережень» відкритий напад на систему деспотизму в Росії, але вважав небезпечним «для будучності самих же революціонерів» зведення системи революційного терору в доктрину. Він протестував проти застосування у пропагандистській роботі народників фальсифікованих царських маніфестів, як це робили на Чигиринщині Л. Дейч, І. Бохановський та Я. Стефанович, проти крадіжок у банках, нападів на пошту з метою пограбувань для революційних цілей тощо. Драгоманов був за моральну чистоту у справі революційної боротьби, відстоював свій принцип: «чиста справа вимагає чистих засобів». Навряд чи знайдеться в історії нашої суспільно-політичної думки теоретик, який надавав би такого величезного значення моральній досконалості, авторитетові революціонера. Тепер, з відстані століття, випивши чашу гіркого досвіду нашої історії, ми можемо по-справжньому оцінити важливість цього драгомановського принципу, який так одностайно відмітали його сучасники.
За різкий осуд терору народовольців, зведеного в доктрину, в закон революційної боротьби, чимало представників народницького руху стали звинувачувати його у зраді справи революції. А тим часом така оцінка терору була абсолютно правильною. У цьому зв’язку він писав: «Будучи соціалістом за своїми ідеалами, я впевнений, що здійснення цього ідеалу можливе лише у певній поступовості і при високому розвитку мас, а тому достижиме більше при допомозі розумової пропаганди, ніж кривавих повстань».
Говорячи про «соціалістичний ідеал» Драгоманова, потрібно відзначити, що він, звичайно, не був марксистським. Сам Драгоманов називав себе «соціалістом західноєвропейської школи, але не «російським нігілістом», — тобто не народником. Він вважав, проте, що ні народницький соціалізм, ні соціалізм європейський для Росії і для України непридатні. Через те наприкінці 70-х — на початку 80-х pp. разом із С. Подолинським почав розробляти нову теорію так званого «громадівського» соціалізму, про що вони писали в журналі «Громада». По суті це був один із різновидів утопічного соціалізму, яких на ту пору було чимало як в Європі, так і в Росії.
У своїх політичних та публіцистичних творах Драгоманов порушував іще одне питання — національне. З одного боку, він критикував народницьких ідеологів за недооцінку його — і тим здобув репутацію «націоналіста». З другого боку, різко критикував українських діячів, які висували це питання на перше місце, і за це був охрещений «обрусителем української громади».
У своїх працях Драгоманов розглядав українську національну справу з точки зору федералістичної концепції. Навіть у найгострішій розвідці з історії України «Пропащий час. Українці під Московським царством» (1654 — 1876), яка залишилась незавершеною, Драгоманов говорить про використання самодержавним управлінням старих виборних органів самоврядування не тільки на Україні після її возз’єднання з Росією, але і в самій Росії. «Ніяк не можна сказати, що народ московський чи великоруський був не способний до вольності». Новгород і Псков, пише Драгоманов, мали свої народоправні республіки. Козаки яїцькі, уральські, донські мали такий же устрій, як і Запоріжжя. «У великорусів задержавсь і досі стародавній вольний звичай володіти землею громадами і переділяти її по громадському приговору». Але вільні громадські порядки великоросів залишилися «тільки внизу», серед простолюду, як це було у швейцарських кантонах. А зверху над народом запанували чиновницька й самодержавна сваволя. Старі вольності на Україні, як і в Росії, «заїло» чиновництво.
Полемізуючи з усіма своїми опонентами з національного питання, Драгоманов завжди розвивав тезу про федералістичний устрій Росії, про знищення державного централізму. Чому з такою дивовижною настійністю, з таким терпінням пропагував він ці ідеї?
Розвиваючи в «Історичній Польщі» федералістичні концепції, Драгоманов писав: «Скільки-небудь справжньої свободи нема і не може бути при централізації... Всі політичні перевороти, звершені на материку Європи від часів французької революції, тому саме і не досягли навіть своїх найближчих цілей, що лише заміняли самодержавство королів самодержавством парламентської більшості, залишаючи недоторканою або навіть вдосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління справами держави. Але ж недаремно і до цього часу серйозну політичну свободу мають у Західній Європі тільки федеративна Швейцарія та Англія з її системою станових, корпоративних, земських та міських привілеїв, муніципальна Бельгія, колишня федеративна республіка Голландія та Скандінавські держави, в яких система централізації ніколи не мала великої сили». Драгоманов висловлює у зв’язку з цим жаль, що російські революційні діячі не бажають повчитися на гіркому досвіді європейських революцій.
Аналізуючи програмні документи народників-революціонерів, Драгоманов приходить до висновку, «що всі вони зовсім не розхитують ідеї державно-централістичного самодержавства, а тільки переносять в інші руки... Можна було б подумати, що російські терористи бажають зберегти централізовану машину Російської імперії для того, щоб «на другий день перевороту» нею скористуватись для своїх цілей, як це було не раз із революціонерами інших європейських країн. Та найгірше це те, що не підірвана навіть в теорії ця машина — навіть у випадку скликання Установчих зборів чи просто всеросійського Земського Собору, — може послужити зовсім не революціонерам, більше чи менше соціалістам, а кому-небудь другому, напр., консервативно-бюрократичній диктатурі...».
Справжньої політичної свободи «немає без децентралізації общинної, обласної, національної», — переконано говорив Драгоманов. І, як бачимо нині, то були пророчі слова...
Драгоманов був людиною свого часу, своєї історичної епохи. Тому ввібрав у свій світогляд її злети й падіння, аксіоми й суперечності. Ім’я Драгоманова було надзвичайно популярне на Україні в пореволюційний час. Київський університет, перетворений тоді на Інститут народної освіти, носив ім’я видатного українського вченого. В 1924 р. Д. Заславський написав присвячену Драгоманову монографію, в якій назвав його предтечею марксизму. Але в 1934 p., після того, як Д. Заславський написав другу монографію про Драгоманова і вже оголосив його ідеологом українського буржуазного націоналізму, ім’я Драгоманова стало щезати зі шпальт книжок і з пам’яті людей. Лише в 1964 р. знову почали з’являтися праці про Драгоманова, але автори присвячували їх в основному літературно-критичній спадщині мислителя.
Незважаючи на те, що Драгоманов кращі роки свого життя віддав боротьбі за повалення самодержавства, ніхто не насмілився віднести його до революційно-демократичного табору, — втискували у формулювання «ліберальний просвітитель», «дрібнобуржуазний демократ», «дрібнобуржуазний соціаліст» та ін. Проте ця обережність зрозуміла, коли врахувати, що водночас інші дослідники вважали його співробітником жандармів... І навіть у наш час (уже не в роки застою!) в брошурці Л. Мельника, що має претензійну назву — «Торжество історичної правди» (К., 1988) Драгоманов названий ідеологом націоналізму, правда, уже «європейського».
Невідомо, скільки ще історичних правд буде торжествувати навколо імені Драгоманова. Але згадаймо, що російський уряд 1892 року пред’явив урядові Болгарії ноту-ультиматум — негайно видати Росії всіх «політичних злочинців», що перебували в країні. Третім у списку стояло прізвище Драгоманова.
На щастя, Болгарія відмовилась виконати цей ультиматум. Драгоманов залишався в безпеці, але він був уже тяжко хворий. Помирав, одірваний від рідної землі, якій віддав наповнене боротьбою і стражданнями життя. Йому минав лише 53-й, рік...
У Львові за ініціативою М. Павлика та І. Франка було скликане на честь Драгоманова народне віче. Сюди прибули з найвіддаленіших кутків селяни, які з ініціативи Драгоманова і під керівництвом галицьких демократів утворили свою політичну партію — русько-українську радикальну партію. Це була перша в історії Європи, а може, не тільки Європи селянська партія, яка проголосила своєю кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства. Народне віче мало на меті вшанувати 30-річний ювілей «невтомної праці» Драгоманова «для розвою України», повинне було визначити, наскільки в «галицько-руському народі збудилася свідомість під впливом праці Михайла Петровича».
Львівське віче надіслало Драгоманову вітальну телеграму з подякою за його подвижницьку працю, за правду, яку він відкрив. На честь Драгоманова було утворено просвітницьке товариство «Поступ». Він став його першим почесним членом.
Історія XIX століття навряд чи знайде політичного діяча, якого ще за життя так любив і шанував трудовий люд. Галицькі селяни, що на початку 90-х років почали масово емігрувати на американський континент, везли з собою і книжки Драгоманова. На своїй новій батьківщині вони створювали групи радикалів, робітничі доми, де на почесному місці був портрет Драгоманова. Ця традиція збереглась до наших днів серед емігрантів у Канаді та США.
Великий мислитель помер 20 червня 1895 р. на руках своєї племінниці, ще юної поетеси Лариси Косач (Лесі Українки). Його оплакувала вся Слов’янщина.
Україна не часто давала діячів такого світогляду, наснаги й пристрасті. Настав час повернути його величезну спадщину — і, найперше, видати його політичні праці. Без знання цієї спадщини ми не можемо мати повноцінної духовної скарбниці суспільно-політичної думки, яка нині повинна зважати на весь духовний потенціал нашого суспільства, — щоб наші перетворення були глибшими й мудрішими.
* Раїса Петрівна Іванченко народилася 1934 року в Гуляйполі. Закінчила істфак Київського держуніверситету. Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії народів Росії КДУ. Член Спілки письменників України, автор низки історичних романів, у тому числі роману «Клятва», присвяченого М. П. Драгоманову.
