Чудо благодатного вогню в Єрусалимі на Православну Пасху: свідчення очевидців
Людина і світ. — 1997. — №4. — С. 2-8.
Михайло ЧЕРНУШЕНКО
Єрусалимське чудо, про яке йтиметься далі, –– одне з найнезбагненніших у світі.
Для мене, православного християнина, воно є свідченням істинності саме Православ’я. Проте свідками чуда бувають люди найрізноманітніших віровизнань, переконань, моральних та духовних якостей, та й сприймають його вони по-різному... Тож надамо слово очевидцям.
Щороку Великої суботи, себто напередодні пасхальної неділі за юліанським (православним) календарем, невдовзі після полудня у просторому Єрусалимському храмі Воскресіння Господнього сам собою запалюється вогонь.
Він спалахує у Гробі Господньому, розташованому в західній частині храму всередині невеличкої кам’яної споруди (Кувуклії), куди заходить православний патріарх Єрусалимський; вогонь з’являється також в інших місцях храму, й сяйво його та властивості зовсім не схожі на звичайний вогонь. Він іскриться в повітрі, перебігає подібно до блискавки, ширяє мов голуб довкола Кувуклії й запалює лампади, що висять перед нею, а часом і в інших місцях храму. Запалює він і свічки в руках у паломників, причому іноді підкинуті у повітря свічки загоралися в польоті й повертались уже запаленими. Полум’я буває різних відтінків, часом блакитнувате, інколи рожевувате або просто біле. Та найдивовижнішою його властивістю є те, що протягом кількох хвилин після появи це полум’я абсолютно не шкодить. Воно не обпалює волосся чи одяг, ним можна торкатись обличчя і буквально вмиватися.
Чудо це відоме з далекої християнської давнини. Церковний історик Євсевій (IV ст.) описує такий випадок. За патріарха Нарцисса (кінець II ст. тобто ще до побудови самого Воскресенського храму) забракло олії у лампаді на Пасху. В лампаду налили води з Силоамського джерела. Лампаду було запалено небесним вогнем, і горіла вона протягом усієї пасхальної служби.
У творі IV чи V ст., відкритому в бібліотеці абатства Россано в Калабрії, що мав назву «Паломництво Сільвії», повідомляється й про сходження у Велику суботу благодатного вогню на св. Гроб Господній.
Латинський чернець Бернард (IX ст., тобто ще до Великого церковного розколу) засвідчує: «У Велику суботу напередодні Пасхи, на вранішньому церковному служінні в храмі Гробу Господнього, після проспівання: «Киріє, елейсон» (Господи, помилуй!) –– янгол сходить і запалює лампади, що висять над Гробом Господнім. Патріарх передає цей вогонь єпископу і зрештою всьому народові, аби кожен міг запалити його у своєму домі. Нинішнього патріарха звати Феодосієм (863— 879); він покликаний на це місце за своє благочестя».
Не обходили увагою Єрусалимське чудо представники Західної церкви й після розколу 1054 р. Так, папа Римський Урбан II на соборі у Клермонті (1095 р.), закликаючи до першого хрестового походу за визволення Єрусалима від мусульман, говорив: «Воістину в цьому храмі (Гробу Господнього) спочиває Бог; у цьому храмі він за нас помер і похований був. Досі не перестає він там являти свої чудеса, бо у дні святих страстей своїх, коли всі вогні погашено над гробом його та у храмі, враз погашені лампади запалюються. Чиє серце, хоч би яким воно було скаменілим, не пом’якшиться від такого явлення!»
Згадаймо й свідчення ігумена Даниїла, що відвідав Єрусалим у 1093-1112 роках, за великого князя Київського Святополка Ізяславича. В той час, внаслідок завоювань хрестоносців, у Єрусалимі царював король-католик Болдуїн І, а місто належало папському престолу. З опису Даниїла ми бачимо, що Болдуїн І був присутній при явленні благодатного вогню і приймав від єпископа запалену свічку, але єпископ був православний, а не католик.
Воістину разючі подробиці розповідають про чудо благодатного вогню, що сталося 1549 року, за турецького султана Мурата IV, коли патріархом Єрусалимським був Софроній II. Керівники Вірменської церкви зуміли переконати турецьку адміністрацію передати їм право одержання й розподілення благодатного вогню. Православну громаду па чолі з патріархом було усунено не лише з Кувуклії (де міститься святий Гроб), але й із храму. Їй було відведено місце на вулиці поблизу колон біля входу в храм. У храмі розташувались вірменські духовні особи на чолі з патріархом -католикосом усіх вірменів.
Те, що сталося слідом за цим, не можна не вважати за Боже свідчення про істинну віру. Цитуємо за статтею православного араба Хурі Фози: «Вірмени довго чекали на чудо, марно їх духовний глава ревно молився перед Гробом –– божественне світло не сходило. Враз пролунав громовий удар. Мармурова колона тріснула, і з цієї тріщини з’явився вогонь, Православний патріарх, що молився перед храмом, підвівся й запалив свої свічки, а від нього одержали благодатний вогонь усі православні та всі, що прийшли до храму».
Розколота колона збереглася донині, й православні, заходячи до храму, цілують почорнілі краї тріщини.
Слід сказати, що мусульмани, включаючи халіфів, здавна з шанобою ставились до чуда, явленого у храмі Воскресіння, і приходили одержувати «вогонь з неба».
Наведемо оповіді паломників пізніших часів. Постриженик святої гори Афонської інок Парфеній згадував про своє перебування на урочистостях в Єрусалимі: «...Минув якийсь час, не знаю –– багато чи мало, бо всім було не по собі від якогось невиразного страху, тільки враз біля Божого Гробу засяяло світло; невдовзі світло з’явилось і з вівтаря, у царські врата, в отвір. І текли немов дві вогненні ріки –– одна із заходу, від Божого Гробу, а інша зі сходу, від олтаря. О, яка тоді в храмі зробилася радість і торжество! Зробились усі немов п’яні, не чули себе й не пам’ятали, хто що говорить чи хто куди біжить... «Увесь храм перетворився на вогонь; і більше у храмі нічого не видно, окрім небесного світла».
А ось свідчення очевидця чуда наприкінці XIX століття –– доби скептицизму та зневіри. «Мені двічі випало, –– пише автор статті, вміщеної в журналі «Нива» за 1892 р., –– бути очевидцем того, що відбувалося в цей час у храмі Воскресіння. Те, що відчуваєш при цьому, з належною точністю передати нелегко. Звичайно Великої суботи, о пів на другу дня, лунає передзвін у патріархії. Починається звідти хід. Довгою чорною стрічкою заходить грецьке духовенство до храму, передуючи його Блаженству, патріарху. Він –– у повному облаченні, сяючій митрі й панагіях. Духовенство повільною ходою проминає «камінь миропомазання», йде до помосту, що з’єднує Кувуклію із собором, і відтак між двох рядів озброєної турецької варти, що ледве стримує натиск юрби, зникає у великому залі собору. Патріарх зупиняється перед царськими вратами. Два архимандрити з ієродияконами знімають з нього облачення. Без митри й усіх архиєпископських відзнак, у білій полотняній хламиді, підперезаний шкіряним ременем, він повертається у супроводі митрополитів та архиєреїв до входу в каплицю. Вхід, що охороняється турецьким караулом, запечатано турецькою печаткою.
Напередодні у храмі усі свічки, лампади, панікадила було погашено. Ще в недалекому минулому ретельно стежили за цим: турецькі власті здійснювали щонайретельніший обшук усередині каплиці; доходило навіть до ревізії кишень священнодіючого митрополита, намісника патріарха, коли резиденція останнього знаходилася ще в Константинополі.
Після триразового обходу духовенством, якому передують хоругвоносці, каплиці св. Гробу, зі співом 6-го гласу стихиря: «Воскресіння твоє, Христе Спасе, співають янголи на небесех...», патріарх зупиняється на помості перед входом до каплиці. Тут на нього чекає вірменський єпископ в облаченні. Турецький офіцер знімає печатку. Після входження патріарха, а за ним і вірменського єпископа двері знов зачиняються. Обидва рази я єпископа не бачив, але якщо він, згідно із запевненнями декого, а серед них і знаменитого паломника нашого Андрія Муравйова, і входить за патріархом, то залишається у приділі Янгола бездіяльним свідком. Грецький же ієрарх проникає крізь низький отвір поперечної стіни до св. Гробу. Там панує цілковитий морок нічний.
Настають болісні, тяжкі хвилини... іноді чверть години, інколи 20 хвилин... Вони видаються цілою вічністю трепетного чекання. Уявіть мертву тишу багатотисячного дикого натовпу, таку, що пролети птах –– чути було б шелест крил, й збагнете тоді ступінь напруженого чекання люду. Лиш ті, кому випало пережити ці хвилини, знає, як калатають серця.
В Кувуклії, у бічному вівтарі Янгола, у північній та південній стіні –– два отвори овальні, завбільшки з велике столове блюдо... У північному раптом з’являється довга свіча... що палає!
Благодать! Господи, помилуй! Киріє елейсон!..
Воля-дин, іля-дин, ель-месія! (арабською: «нема віри іншої, окрім Православ’я!»)
Крики, вигуки несамовиті, невтишимі лунають знизу, згори, з балконів, галерей, лож, карнизів; звідусіль передзвін, урочисті звуки дерев’яних бил, тріск барабанів, різкі трелі металевих молотків...
Мені видається, що я у величезному будинку, охопленому пожежею. Вогонь умить займається всюди, в усіх палають свічки; їх спускають на вірьовках з галерей; запалені летять угору. Весь храм пойнятий полум’ям. Температура вмить сягає 45 градусів...
З неймовірними зусиллями, мало не прикладами рушниць солдати ледве встигають очистити шлях патріархові, що виходить з Кувуклії. Блідий, зі стражденним від глибокого душевного потрясіння обличчям, він поволі наближається до соборного вівтаря. Так колись Мойсей залишав височини Синайські. Патріарх простягає в обидва боки запалені свічки. Хто встигає, гасить свій пук і ловить полум’я патріаршої свічі.
Я ніяк не міг збагнути, яким чином вогонь, щойно помічений у північному отворі Кувуклії, майже вмить з’являвся аж у вівтарі собору. Там усі свічки вже палають у той час, коли вогонь лише починають перехоплювати й передавати ті, хто стоїть поблизу самої каплиці. Біля згаданого отвору звичайно чекають двоє посланців з ліхтарями: один з них негайно скаче верхи у Віфлеєм. Але як може другий в одну мить крізь збиту масу народу проникнути у вівтар –– залишається незрозумілим.
У вівтарі патріарх спочиває кілька хвилин і відтак іде з храму; слідом за ним зникає помалу й усе духовенство.
Що ж сталося? Звідки узявся вогонь у патріарха? Такі запитання завжди у скептика напоготові.
Якось незабаром після пасхальних днів я серед кількох новоприбулих паломників супроводжував патріарха в мандрівці до Єрихона та до Йордану. На половині шляху нас було запрошено до його намету обідати. Один із таких скептиків, вибравши слушну хвилину, раптом запитує: «Чи не скажете, ваше блаженство, звідки ви зволите одержувати вогонь у Кувуклії?» Старий архипастир, не звертаючи уваги на те, що вчувалося в тоні запитання, незворушно відказав (мною майже дослівно було записано):
–– Я, шановний добродію, аби ви знали, без окулярів уже по-писаному не розберу, Коли я спершу увійшов у вівтар Янгола й за мною зачинилися двері, там панувала напівтемрява. Світло ледве проникало крізь два отвори з ротонди св. Гробу, теж ледь освітленої згори. У вівтарі ж св. Гробу я не міг розрізнити –– молитовник у мене в руках або що інше. Ледь-ледь мріла ніби білувата плямка на чорному тлі ночі: то, певно, біліла мармурова дошка на св. Гробі, Коли я відкрив молитовника –– на подив мій, печатку стало добре видно моєму оку без допомоги окулярів. Не встиг я прочитати з глибоким душевним хвилюванням рядків зо три-чотири, як, поглянувши знов на дошку, що біліла все більше й більше і так, що я добре вже розрізняв усі чотири її краї, помітив я на цій дошці неначе дрібний розсипаний різноколірний бісер, вірніше, немовби перли завбільшки з макове зерня, та й того менше, а дошка почала немов світитися. Машинально змітаючи шматком вати ці перли, які почали зливатись подібно до крапель олії, я відчув у ваті якесь тепло і так само несвідомо торкнувся її гнотиком свічки. Він спалахнув наче порох, –– і свіча горіла, і три образи Воскресіння осяювала, і лик Богоматері й усі металеві над св. Гробом лампади. Надаю тепер вам, шановний добродію, судити про моє тієї миті душевне хвилювання й вивести відповідь на своє запитання».
І, нарешті, оповідь паломників, яка стосується наших днів –– 1988 року.
«Благодать сходить удень (багато хто гадає, що вночі) –– приблизно о першій годині. Точний час невідомий: іноді чекають 10 хвилин, іноді 5 чи 20; траплялося, що чекати доводилось по дві години, вже плакали й ридали, бо всі почуття настільки напружені, це ж бо благословляється увесь рік. Саме торжество розпочинається хресним ходом із двору Єрусалимської патріархії через храм св. Якова, а потім просто у вівтар Воскресенського храму. Потім виходять із царських врат патріарх у повному облаченні, духовенство, клір, співають урочисто тропарі –– «Воскресіння твоє, Христе Спасе...», спереду несуть 12 корогов. Хід цей рушає до св, Кувуклії й обходить її тричі. Відтак зупиняються перед дверима Кувуклії. Двері зачинено. Ще напередодні за традицією накладають кустодію –– печатку воскову або з сургуча. Символічно запечатують Гроб. Потім патріарх знімає убори, залишаючись у самому підризнику, кланяється народові, і під спів «Світе тихий» прочиняються двері й патріарх заходить до Кувуклії. Причому за всіх часів дуже суворо стежили, буквально обшукували патріарха, і тих, що поряд з ним, аби нічого не передали запалити. Заходить патріарх, і дозволено Вірменському архиєрею увійти до Кувуклії, але тільки у вівтар Янгола, він залишається зі свічками біля дверей печери Господньої. Православний патріарх на колінах заходить до Гробу –– і ось тут ми не знаємо, що далі відбувається. Як розповідають очевидці –– згадує паломник єпископ Мелентій –– він не міг голови підвести, а коли підвів, то побачив «вогненну росу» –– кульки наче води, блакитного кольору, це не вогонь, а якась речовина. Належить мати з собою вату, вона займається, горить, та не обпалює, зовсім інші має властивості. Коли спалахує вата, патріарх запалює лампаду, свічки й роздає народові.
І ось тут цікаві враження кожного, бо всі цю благодать відчувають по-різному. Одні бачать, як з Голгофи йде благодатний потік голубуватого кольору чи як хмаринка, –– уся Кувуклія огорнута цією хмаркою. Комусь бачиться блискавка –– вона вдаряє у стіну й освітлює все довкруж. І освітлення це якесь голубе. Інколи бачать, як щось на зразок північного сяйва виграє під куполом Кувуклії. Одна сестра розповідала, що поруч з нею стояла гречанка, яка, побачивши цей благодатний потік, скрикнула від радості й підкинула свічки вгору, й повернулись вони до неї вже запалені. І радості цієї передати неможливо. Саме чекання немовби матеріалізується, й лише тут починаєш відчувати й розуміти, що то є соборність. Ось стоїть румунка, там гречанка, тут росіянка, американка, і в усіх виходить одна й та сама молитва. Це таке зворушливе почуття, таке сильне; усі молять і просять одного –– благодаті... Зі мною стояв чоловік, який почав плакати, –– сивий, поважний чоловік почав плакати мов дитина. Ми того року чекали 8 хвилин, здавалося –– вічність, стояли, просто-таки знемагаючи, –– і він бачить, що благодать не сходить, і починає плакати...
І ось, коли нарешті лунає «Благодать!», уявіть, море вогню, і ніколи пожежі не буває, ніколи. Навіть траплялося таке: спалахне апостольник чи матінка одна рясу пропалила, а додому прийшла — дірки немає. Коли благодать –– це море вогню розливається, і тут хто плаче, хто кричить, хто сміється. Це почуття треба пережити, його неможливо передати словами. І ясно відчуваєш, що сам Христос –– ось він тут, поряд з тобою. Усі незгоди наші, усі негаразди, все, що переживає лихого людина, видається таким дрібним. Перед лицем цього чуда, заради цієї благодаті маліє все».
