Толерантність і виживання людства
Людина і світ. — 1997. — №10. — С. 33—36.
Толерантність назагал є терпимою і зваженою реакцією на несхожість культурного, етнічного, расового, релігійного менталітету, звичок і традицій. Вона виявляється у прагненні зрозуміти, визнати ці розбіжності як гідний поваги результат сутнісного осягнення царин людського буття. Це умова цивілізованого діалогу культур, релігій, держав, існування міжкультурного простору.
На цьому шляху існує дуже багато труднощів і проблем. Зіткнення релігійних і етнічних традицій, стереотипів, настанов, вірувань, безумовно, значною мірою заряджені безліччю протиріч, але на даному етапі розвитку планетарної цивілізації особливої гостроти набувають етно-релігійні суперечності.
Кілька років тому справжньою сенсацією стала праця американського політолога, директора Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Оліна при Гарвардському університеті С. Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій». Ідеї, висунуті автором щодо розвитку історичного процесу, викликали зливу коментарів і дискусій. Хантінгтон наполягає на тому, що «фундаментальне джерело конфліктів у майбутньому не буде переважно ні ідеологічним, ні економічним. Основна розмежувальна лінія між людьми й домінуюче джерело конфліктів матимуть культурний характер». Зазначимо, що термін «культура» в даному випадку є синонімом слова «цивілізація» — за Хантінгтоном це насамперед культурна цілісність і спільність. Саме міжцивілізаційні суперечності постають як остання фаза суперечностей сучасного світу. Вони зумовлюються відмінностями культур і нерозривно пов»язаних з ними способами і стилями життя людей. Як пояснює автор, ці відмінності є не просто реальними, але й засадничими, оскільки «люди, які належать до різних цивілізацій (а цивілізації не схожі за своєю історією, мовою, культурою й, головне, за традиціями і релігіями), мають різні уявлення про взаємовідносини Бога і людини, індивіда і групи, громадянина і держави, батьків і дітей, чоловіка і дружини. Неоднакові і їхні уявлення про права й обов’язки людей, про свободу і владу, рівність і нерівність». Усі ці відмінності не обов’язково призводять до конфліктів і насильства, але якщо це відбувається, вони відзначаються бурхливим, некерованим характером і тривають дуже довго.
С. Хантінгтон відводить релігії надзвичайно важливу роль у майбутніх конфліктах, доводячи, що у світі відбувається десекуляризація суспільства, яка пов’язана з одночасним зменшенням ролі національних держав в ідентифікації людей. У цьому разі «ідентифікуючі функції дедалі частіше бере на себе релігія, особливо у своїх фундаменталістських формах». Можна, звісно, посперечатися з автором стосовно того, чи справді «відбувається десекуляризація світу» і своєрідний «реванш Бога», але накреслені ним тенденції реально існують, а їх негативний вплив на взаєморозуміння між носіями різних культур не варто недооцінювати. Відмінності в культурі і релігії позначаються на ставленні до багатьох проблем — прав людини, довкілля, торгівлі тощо, причому їхнє конструктивне розв’язання неможливе поза взаємною толерантністю, повагою та довірою.
Можливо, С. Хантінгтон навіть навмисно драматизує ситуацію, зосереджуючись переважно на негативних тенденціях взаємозв»язку західної цивілізації з іншими культурами й констатуючи її неспроможність ствердити власні ідеали — індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини, свободи, демократії, ринкової економіки, свободи совісті, відокремлення церкви і держави, на яких, до речі, грунтується також ідея толерантності західного зразка. Автор доходить висновку, що універсальність західної цивілізації — це міф Заходу, якого не поділяють і не хочуть поділяти інші люди, що знаходяться в лоні ісламської, конфуціанської, індуїстської, буддистської і слов’яно-православної культур, а сама «концепція «універсальної цивілізації» суперечить відособленню більшості азіатських суспільств і їхньому прагненню зберегти специфіку своїх культурних традицій».
Ці реалії не до кінця усвідомлюються західними філософами, соціологами і політологами, й тому Хантінгтон наполягає на необхідності «більш глибокого розуміння релігійних і філософських основ цих цивілізацій, а також світовідчуття людей, які живуть у їх межах». Така позиція здатна створити передумови для розвитку толерантних відносин і дати надію на те, що хоча «універсальна цивілізація в передбачуваному майбутньому не виникне, але різні цивілізації, які уособлюють людство, навчаться співіснувати одне з одним».
Стратегія «мирного співіснування» в наш час вже не може будуватись на взаємних підозрах і вимушеній терпимості. Розв’язання глобальних проблем людства потребує нової філософії толерантності, причому єдиною основою, на якій можливе конструктивне взаємопорозуміння і співпраця за умов соціокультурного й релігійного плюралізму, є гуманізм. А проте мешканці планети постали перед реальною загрозою дегуманізації. Філософи дедалі серйозніше говорять про можливість зникнення людини як виду, наділеного духовними рисами.
Австрійський етолог К. Лоренц виокремлює одразу вісім процесів, які здатні зробити реальністю ці похмурі прогнози. І кожен з них просто волає до нас: толерантність є умовою виживання людства!
1. Перенаселеність Землі, урбанізація призводять до нівелювання людської особистості, формальності й бездушності людського спілкування внаслідок психологічного захисту від надмірних соціальних контактів, агресивності як результату недостатнього життєвого простору.
Проблема толерантності за цих умов бачиться нам як соціально-демографічна, яка має «вихід» на психологію живого довкілля з його відчуттям території і захисту життєво необхідного мінімуму для фізичного існування людини. Це проблема терпимості до інших, «чужих», їхнього співіснування в одному з нами просторі й часі, проблема взаємних поступок і компромісів, зняття соціально-побутових конфліктів. Ця сфера — царина пасивної терпимості. За словами німецького вченого О. Хьоффе, «між людьми так чи інакше виявляються відмінності в запитах, талантах й інтересах, у смаках і соціально-історичному походженні, що фіксується в пізнанні та інтерпретації особистої і суспільної ситуації, в якій вони опинились. Тому пасивна толерантність у крайньому разі містить у собі заряд цивілізованого спілкування між людьми: завдяки їй стає можливим і прийнятним спільне життя у шлюбі, в сім»ї, на підприємстві, в державі й у міжнародних рамках».
2. Спустошення екології існування, відірваність сучасної людини від її витоків. Звідси людина не може зберегти себе без толерантності до всього живого, без етики «благоговіння перед життям».
3. Прискорення темпу життя заважає процесу мислення; людина уніфікується масовою культурою, нею маніпулюють і використовують у своїх корисливих цілях; зростає конформізм і безпорадність. Тут постає проблема свідомого й вільного самовизначення, критичного протистояння інерційному та ірраціональному мисленню. Як пояснює Хьоффе, «з позицій обмеженості людського пізнання вільна взаємодія різних думок надає істині більше шансів, ніж «не толерантна», догматична й закрита для критики впертість в одного разу прийнятому переконанні».
4. Нудьга як наслідок зникнення всіх спільних почуттів й афектів, «глобальна зманіженість». Розвиток техніки й фармакології породжує зростаючу нетерпимість до всього, що викликає найменший дискомфорт. Словом, зникає здатність людини переживати радість, яка дається лише ціною напружених зусиль при подоланні перешкод. На цю особливість сучасної емоційної відчуженості звертає увагу й австрійський психолог В. Франкл, зауважуючи, що «відчуження стосується не тільки інших, але й самого себе. Є соціальне відчуження, але існує також й емоційне відчуження від власних емоцій». За його переконанням, це — наслідок взаємодії двох чинників: пуританської моралі, коли емоції з приводу природних потягів (статевого та ін.) не тільки контролюються розумом, але й притлумлюються надсвідомістю без критичної рефлексії над ними. З іншого боку, популяризація та вульгаризація фрейдизму дали можливість людям не тільки усвідомити досі приховані почуття й сексуальні інстинкти, а й надмірно розкріпостили їх. Такий перебіг подій, коли надмірна терпимість в одній сфері людського існування переростає в нетерпимість в іншій, цілком закономірний і пов’язаний з деструкцією вольових процесів, насамперед самообмеження та ініціативи.
5. Генетична деградація, К. Лоренц пов’язує її з тим, що «в сучасній цивілізації нема жодного чинника, окрім «природного правового почуття» і ряду втілених правових традицій, які могли б здійснювати селекційний тиск на користь розвитку і збереження норм суспільної поведінки, які необхідні тим більше, чим більше розростається суспільство».
6. Розрив з традицією. Сучасна людина внаслідок інтенсивного взаємопроникнення культур вимушена змінювати звичні їй спосіб і стиль життя, жити одночасно в різних традиціях, втрачати власне коріння, щоб легше пристосовуватися до нових умов і обставин. Зв’язки людини робляться спорадичними, вони, з одного боку, об’єднують усіх індивідів в єдине суспільство, а з другого — ізолюють й «атомізують» людину.
Це явище позначається також на конфлікті поколінь, яким дедалі важче знаходити спільну мову. Молодь сприймає культуру своїх батьків як чужу, а часом і ненависну, ігнорує їх досвід і здобутки, створює свою контркультуру. Але контркультура не може виникнути на порожньому місці, вона експлуатує зрештою те, що сама заперечує.
