надрукувати

Місія Церкви сьогодні

За своєю сутністю Церква - це явлення Царства Божого, яке прийшло в силі в цей світ. Про це нове царювання Бога благовістив Сам Господь наш Ісус Христос, Єдинородний Син Божий, Який став і Сином Людським, ввійшов у історію і освятив час світу. Тому Церква Христова виконує свою спасительну місію в історії – і буде її виконувати до кінця віку.

Ми є людом Божим, християнами, яким довелося жити на зламі тисячоліть і століть. Сьогодні все навколо нас розвивається бурхливо і стрімко, хаотично і безладно. Ми всі стали свідками прискорення історичного розвитку. Нове століття, як і тисячоліття обіцяє бути зовсім не таким як попереднє. Нас очікують нові зміни в соціальній і культурній сферах. І як завжди Церква буде покликана розрізняти знаки часу, почути, що Дух говорить церквам (Об. 2:7). Цю звістку з висоти не можна перепутати з „духом віку цього”.

Тому почутість гласу Божого і донесення Божественної вістки до світу – в цьому суть пророчого служіння Церкви. Як наше служіння може здійснюватися, як його побудувати чи переосмислити. Завдання не просте. Ще донедавна ми говорили про легалізацію церковної діяльності після більш як 70-ти літнього полону в лещатах безбожників і атеїстів. Але випробовування, які випали на долю нашої Церкви в ХХ столітті, привели нас не до поразки, а до духовної перемоги:”В світі будите мати скорботу, але мужайтеся: Я переміг світ”- каже нам Сам Христос Бог” (Ін. 16:33). Церква до сих пір не може вийти із такого гнітючого стану. Ще голосно звучать слова реабілітації, повернення церковного майна. Ще до сих пір не всі храми повернуті Церкві.

Але поруч із цим крокують більш серйозніші і глобальніші проблеми. Поняття предстояння пастиря в сучасному світі, роль мирян, місії Церкви стали на часі. В світі, де етнічні і конфесійні громади живуть поруч із космополітичними мегаполісами, а національні культури вступають в конфлікт і навіть борються за виживання, важко сказати якою повинна бути проповідь Церкви. Світ став сповідувати прагматичні принципи ефективності, зручності і задоволення. Отже перед священнослужителями і мирянами нашої Церкви стоїть до сих пір проблема самоідентичностиі і самоусвідомлення своєї приналежності до більш як багатотисячної цивілізаційної культури і тисячолітньої християнської Руси-України. Саме такі постулати ми повинні піднести на хоругву нашої боротьби за ствердження Помісності Української Православної Церкви.

За звичай подібні проблеми завжди хворобливі, перемінні, потребують терпіння, знання, досвіду. Їх поява свідчить перш за все про те,що перший етап, етап відродження нам все таки вдалося подолати. Наступає другий етап який слід направити в правильне русло і правильним шляхом. І тому сьогодні як ніколи необхідно говорити про підвищення якості духовної освіти і творчий розвиток богослів’я в нашій Церкві. Ми усвідомлюємо необхідність підготовки пастирів, утвердженних у вірі і духовному переданні Церкві і в той самий час широко освіченних, патріотів, які усвідомлюють специфічні особливості сучасного світу, і зокрема українського суспільства. Нинішні пастирі покликані передавати церковний досвід і знання не тільки в храмі але й за його межами.

Участь Церкви і її місія це не тільки питання співвідношення монашого аскетичного досвіду, з однієї сторони і парафіяльного душепіклування з другої. Це і участь Церкви в соціальному служінні і соціальному житті. Частково це торкається і відношення до сучасних політичних процесів, а також церковної оцінки різноманітних ідеологічних побудов, які інколи суперечать вченню Церкви. Не можна також допустити, щоб віра Церкви перетворювалась в форму ідеології або використовувалась політичними силами старими і новими у своїх цілях. Як було зазначено вище Церква живе в історії і покликана брати участь в ній, але в той же час Церква стоїть над цим світом – оскільки вона відкриває врата вічності, вже в цьому світі навертаючи людину на шлях Богоспілкування. І парадокс церковної місії в цьому світі полягає в тому, що сила церковного впливу на світ на прямо залежить від можливості Церкви бути більшою за цей світ, перевищувати його, бачити його очима Божими. В противному випадку Боголюдська природа Церкви може бути спотворена.

Взагалі всі проблеми, які виникають перед Церквою можна звести до таких проблем, які лежать в площині еклезіологічній – тема Церкви, її Боголюдської природи і її історичного буття; антропологічній – тема людини, створеної за образом Божим і покликаної здійснювати волю Творця в природньому і соціальному світі і етичній – проблема, яка не може існувати без першої і другої.

Сучасною необхідністю для Православної Церкви є велика відповідальність і оновлення свого відношення до святоотцівського передання. Православній Церкві необхідно виробити правильний підхід до всіх процесів, які відбуваються у світі, для того щоб рухатися далі.

Об’єднана Європа в своєму нинішньому складі або в переспективі об’єднання всіх європейських народів, просто зобов’язана буде опиратися на Православ’я, його дух і традицію. Перспективи сучасної місії Православ’я визначаються від того, чи будуть вирішені внутрішні проблеми єдності Вселенського Православ’я. Чи воно буде єдиним церковним тілом. А для цього необхідно вирішити проблеми тих церков, які ще залишаються невизнаними, або не входять в сім’ю Православних Помісних церков. Оновлення традиційного спілкування Помісних Православних церков дасть змогу і впливати на тіж самі глобалізаційні процеси.

Звідси і наш успіх у спілкування і діяльності з іншими християнськими течіями. Сьогоднішній екуменічний рух втратив свою силу. Заклики до єдності всіх християнських церков втратили свій сенс і стали відкинутими багатьма церквами, через те, що є утопічними. Православ’я разом з іншими церквами може спілкуватися в об’єднані зусиль навколо морального та соціального стану людського суспільства. Тільки така співпраця може дати конкретні результати і Християнство в цілому тоді протистоятиме ліберальному секуляризму.

Міжрелігійні діалоги між Православ’ям і Ісламом, з однієї сторони, і з Юдаїзмом, з іншою; вже сьогодні являються характерним прикладом міжрелігійного співробітництва на початку ІІІ тисячоліття. Діалог повинен відсунути в бік недовірливість, що виникає із-за історичних ран минулого. Не дивлячись навіть на трагічні події сьогодення, їх протиріччя, пов’язані із встановленням світового нового порядку ми не повинні втрачати надії на спільне протистояння силам зла, які заправляють цим світом. Міжрелігійні діалоги Православної Церкви не повинні вести до синкретизму або спотворення вірності особливостей релігійних передань. Місія Православ’я полягає сьогодні в тому, щоб також і свідчити про себе у секуляризованому світі.

Церква повинна допомогти сучасній людині відновити в її свідомості істинне відношення до Бога і світу. Для цього Церква і взагалі релігія повинна звільнитися від тягара історичного минулого і підготуватися відповідно до оновлення духовних шукань сучасної людини, які можуть створити більш кращі передумови для суспільства, з більш людськими структупами і відношеннями.

Християнська Церква, не дивлячись на есхатологічну перспективу свого вчення про перемогу в Христі національних і інших різниць, підходила послідовно і спокійно до національного колориту і самобутності народів. Прийняття націй в нову реальність церковного тіла визначалось їх духовною місією в світі, згідно якої проповідь Євангелія, хрещення і участі віруючих в тілі Церкви здійснювалась на кожному місці і в кожній епосі як прояв Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Однак, місцевий прояв таїнства Церкви для формування місцевого церковного тіла визначає його відношення і до нації, так як існування нації нерозривно пов’язане із місцевими рамками. Таким чином, зв’язок локальності нації з місцевим проявом таїнства Церкви, був істиним проявом втілення не тільки таїнства Церкви, але й перспектив націй, а саме тому адміністративна організація помісних Церков не ігнорувала особливостей національного духу і культурного насліддя християнських народів. Звідси і право нашої Церкви бути Помісною Церквою українського народу, покликаною нести своє спасіння в конкретних умовах і серед конкретної нації.

Християнські Церкви змушені сьогодні переглянути принципи своєї діяльності. Вони не повинні заключатися тільки в соціальній сфері служіння. Церкви повинні свідчити, що сіль християнських цінностей ще не втрачена. Ці цінності повинні сьогодні відображати головну суть місії Церкви у світі.