надрукувати

Доповідь митрополита Філарета (Денисенка)

Найсерйознішого розгляду вимагає дуже непроста обстановка, яка склалася у західних областях України у зв'язку з загостренням міжконфесійної напруженості та ворожнечі між православними та католиками східного обряду. Однією з головних причин загостреної обстановки є втручання нецерковних сил у церковні справи.

Ситуація в цьому регіоні викликає нашу особливу стурбованість і тривогу.

Не заперечуючи права католиків східного обряду на-відкрите й легальне сповідування своєї віри. ми намагалися шляхом переговорів вирішити всі проблеми, що між нами виникли. За згодою з Святішим Престолом на початку цього року була створена чотиристороння комісія з представників Московського Патріархату, Римсько-Католицької Церкви, Української Православної Церкви та католиків східного обряду.

Переговори, які успішно почались, однак, були перервані односторонніми діями уніатів, що заявили про своє небажання вести їх та про невизнання рішень, вже вироблених цією комісією. Зразу ж після цього посилилися агресивні дії уніатських угрупувань по захопленню православних храмів, насилля, які чинилися ними над кліриками та мирянами, що відстоювали свої законні права та залишалися вірними святому Православ'ю.

Ми відкидаємо звинувачування, зведені на Руську Православну Церкву, на її минуле й теперішнє, на її архіпастирів та пастирів уніатами та підтримуючими їх деякими засобами масової інформації як всередині країни, так і за кордоном. Ми висловлюємо здивування і гіркоту з приводу неконституційних дій місцевих властей Західної України, що ще більше загострюють обстановку, дискримінують громадян православного віросповідування, зазіхають на законні права Православної Церкви. Ми відзначаємо, що в різноманітних органах преси та багатьох публічних виступах продовжують даватися односторонні й несправедливі оцінки значення та наслідків Львівського Собору 1946 року.

Не можна заперечувати те. що в результаті Львівського Собору мільйони греко-католиків возз'єдналися з Православною Церквою. Це стало органічним природним актом у багатовіковій боротьбі за повернення до віри своїх предків, за національне відродження, за релігійну єдність українського народу.

Не заперечуючи існування атмосфери насильства сталінського періоду по відношенню до греко-католиків, в той же час ми вважаємо недопустимим повернення до тих же методів у теперішній час відносно православних, зокрема. заяви деяких місцевих органів влади на Західній Україні, що торкаються відміни Львівського собору їх світською владою.

Апологети уніатства видають унію за національний український дух. На ділі ж вона була завжди і залишається нині зброєю розривання духовної єдності українського народу, зброєю відриву Галичини не тільки від Москви, але й від Києва. Ми звертаємося до всіх, кому дороге українське національне відродження, із закликом усвідомити всю серйозність загрози цілісності української нації, яку несе з собою унія.

Церковний мир на Україні порушений також діями українських розкольників-автокефалістів.

Руська Православна Церква, що здавна об'єднує віруючих багатьох національностей, які живуть у нашій країні та за її межами, в тому числі й тих, що належать до єдинокровних російського, українського та білоруського народів, благословляє рух, спрямований до національного духовного відродження кожного народу та розвитку національних культур, але вона рішуче відкидає шовінізм, сепаратизм, національний розбрат. Сподівання православних українців церковної самостійності України знайшли втілення в утворенні Української Православної Церкви, що має широку автономію. Не закритий шлях і до подальшого розширення її самостійності. Але в Церкві все повинно здійснюватися в дусі любові та миру, в дусі взаємності, в дусі церковної законності, на основі вірності канонам. Дії ж церковних сепаратистів, справедливо засуджених Священним Синодом та Архієрейським Собором, який відбувся у січні 1990 р., є відвертим глузуванням над народами, грубим нехтуванням самих основ церковного устрою. По суті, так звані автокефалісти — це новий варіант „самосвятів” на Україні.

Схизматичні акції, вчинені самочинними автокефалістами, підлягають засудженню 15-го та 31-го Апостольських правил, 14-го та 15-го правил Двократного Собору, 12-го та 13-го правил IV Вселенського Собору.

Сприятливі зміни в житті нашої країни, які відбуваються в останні роки, створення правових умов для здійснення Руською Православною Церквою її богозаповіданої місії, доброзичливе ставлення до Церкви з боку найширших кіл громадськості, що зв'язують з нею надію на духовне відродження Вітчизни, відкривають шлях до зцілення церковних поділів серед православної руської еміграції, в якої, здавалося, не було інших причин, окрім політичних, що втратили нині колишню актуальність та гостроту. З'явилася надія на подолання карловацького розколу. Але надія ця, на превеликий жаль. виявилася підірваною рішенням, автори якого назвали себе Архієрейським Собором Руської Православної Церкви за кордоном.

Дії наших співвітчизників за кордоном, що перебувають в розколі з Матір'ю-Церквою, направлені на те, щоб сіяти розбрат та смуту серед православної пастви нашої країни.

Руську Православну Церкву, яка вижила у важких історичних умовах силою Святого Духа, знову намагаються спокусити розколом. Хоча зарубіжний розкол, що називається карловацьким, відрізняється від обновленського та від інших розколів, що були на території нашої країни в післяреволюційний період, але для Церкви будь-який розкол є гріхом, направленим на роздирання хітону Христового. Тому документи, прийняті єпископами Руської Православної Церкви за кордоном, заслуговують засудження.

Православним християнам, які входять до Зарубіжної Руської Церкви, кому дороге духовне оновлення нашої спільної з ними багатостраждальної Вітчизни, треба усвідомити, наскільки далекі честолюбні задуми та незаконні домагання ієрархії їхньої Церкви від справжніх потреб Руської Православної Церкви та Вітчизни. Православні християни повинні являти нашому народові, що звертається знову до Христа, приклад однодумства та братолюбства, а не спокушувати його. розділеннями та ворожнечею.

Ми повинні захищати нашу паству від тих, хто чинить смуту в Церкві та розколи, нагадуючи вчення святого Василія Великого, що гріх розділення не змивається навіть мученицькою кров'ю.

Занепокоєння викликають випадки порушення церковної дисципліни з боку мирян та духовенства, що спостерігаються в різних єпархіях, випадки непокори кліриків священноначалію. Окремі церковні, а частіше навколоцерковні „діячі” виступають від імені Церкви з заявами, на які вони ніким не бувають уповноважені, і тим сіють розбрат у народі Божому. Для подолання цих нездорових явищ священноначаліє Руської Православної Церкви, на яке покладена Богом відповідальність за церковний мир та благочиння, у відповідності зі своїм обов'язком повинне, керуючись церковними канонами, оберігати паству від тих, хто сіє і спокуси і смуту.

Джерело: „Православний вісник”, 1990, №9, вересень — С.15-16.