Концепція Інституту законодавчих передбачень і правової експертизи

ОСНОВИ (КОНЦЕПЦІЯ) ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ
(Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи)

Матеріали до засідання постійно діючого Круглого столу
"Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин"
Київ, 18 грудня 2003 року

В умовах незалежності України, формування громадянського суспільства та демократизації взаємовідносини держави і церкви набули нового змісту. Прийнятий у квітні 1991р. базовий Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" зіграв важливу роль у нормалізації взаємовідносин держави і церкви. На основі його принципів, норм та положень в Україні відбулося відродження релігійно-церковного життя та відновлення зруйнованої в радянські часи релігійно-церковної мережі. Докорінно змінилося ставлення населення до релігії та церкви, значно зріс рівень суспільної довіри до неї. Церква стала важливим соціальним інститутом.

Сформувалася суспільна потреба у церкві як важливій інституції громадянського суспільства.
Суспільно-політичне та релігійно-церковне життя продовжують знаходитися у динамічному стані. Окрім позитивних змін, деякі тенденції у відносинах держави та церкви, а також релігійних організацій між собою мають суперечливий характер. Йдеться передусім про напруженість у міжконфесійних стосунках в цілому, зокрема, конфліктну ситуацію між церквами київської традиції, спроби деяких місцевих органів влади застосувати норми Конституції України та чинного законодавства України без врахування загальнонаціональних інтересів, що веде до політизації релігійного середовища. Повною мірою не виконуються вимоги нормативно-правових актів про повернення релігійним організаціям культових будівель і майна, що живить конфліктогенність релігійного середовища та створює умови для руйнування спроб забезпечити баланс у відносинах держави і церкви. Певні проблеми у суспільстві створює недостатня законодавча урегульованість таких питань, як відносини між школою і церквою та армією і церквою.

В цих умовах важливого значення набуває розроблення та уточнення концепції взаємовідносин держави і церкви в сучасних умовах, спрямованої на досягнення паритетності і гармонійності у їх стосунках.

РОЗДІЛ І.
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Причини, що зумовлюють визначення Основ (концепції) державно-церковних взаємовідносин
Визначення Основ (концепції) державно-церковних взаємовідносин в сучасних умовах, пріоритетів та перспектив їх подальшого розвитку зумовлено такими причинами:

  • потребою інтенсифікації становлення громадянського суспільства в Україні;
  • задоволення зростаючої потреби громадянського суспільства в існуванні церкви як його важливої інституції;
  • динамізмом суспільно-політичного та релігійно- церковного життя в Україні;
  • потребою у забезпеченні паритету взаємовідносин церкви і держави;
  • невідповідністю окремих положень чинного законодавства України вимогам і реаліям сучасного
    релігійно-церковного життя і суспільного життя у цілому;
  • потребою приведення у відповідність окремих положень чинного законодавства України до Конституції України та до міжнародних нормативно- правових документів і міжнародних зобов'язань України;
  • унеможливлення втручання органів державної влади у внутрішню діяльність релігійних організацій;
  • потребою в уніфікації застосування законодавства про свободу віросповідання та релігійні організації на всій території України;
  • необхідністю сприяння мінімізації та подо­лання міжцерковних протиріч та конфліктів;
  • необхідністю нейтралізації спроб використання церкви та релігійних організацій у політичних цілях;
  • потребою окреслення кола сучасних потреб у взаємовідносинах церкви і держави, шляхів та механізмів їх розв'язання;
  • необхідністю подальшої демократизації державно- церковних взаємовідносин.

2. Мета Основ (концепції) державно-церковних взаємовідносин
Метою Основ (концепції) державно-церковних взаємовідносин є визначення стратегії, принципів, напрямів і механізмів утвердження цивілізованих, демократичних форм співіснування держави і церкви в Україні та їх співпраці на паритетних засадах на благо суспільства.

3. Головне завдання Основ (концепції) державно-церковних взаємовідносин
Головне завдання Основ (концепції) полягає у виробленні і законодавчому закріпленні дієвої моделі державно-церковних взаємовідносин в Україні, яка з урахуванням духовно-релігійних традицій українського народу та досвіду демократичних країн світу найбільшою мірою відповідала б сучасним реаліям релігійно-церковного життя та перспекти вам його подальшого розвитку.

4. Принципи державно-церковних взаємовідносин:
Державно-церковні взаємовідносини будуються на таких принципах:

  • невід'ємне право кожної людини на свободу віросповідання;
  • відокремлення церкви і держави;
  • невизнання державою жодної релігії як обов'язкової;
  • визнання важливої ролі християнства київської традиції у формуванні національної самобутності та культури українського народу;
  • визнання християнства, ісламу та іудаїзму історичними релігіями народу України;
  • паритетність відносин держави з церквою;
  • рівність релігій і конфесій перед законом;
  • рівність захисту прав і законних інтересів кожної людини та рівності громадян в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культур ного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії.

РОЗДІЛ ІІ.
КОМПЕТЕНЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ ВІДНОСИН З ЦЕРКВОЮ ТА РЕЛІГІЙНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ

Держава та її органи відповідно до міжнародно-правових документів та Конституції України, поважаючи традиції та внутрішні настанови церков та релігійних організацій, забезпечує конституційні гарантії свободи совісті і віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти релігійні культи та ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Державна політика у сфері взаємовідносин з церквами та релігійними організаціями є складовою частиною внутрішньої і зовнішньої політики України.

Держава спрямовує свою політику на розширення ролі церков та релігійних організацій у суспільному житті, становлення їх як повноцінних інституцій громадянського суспільства.

Для досягнення гармонійного стану взаємовідносин держави і церков важливе значення має законодавче визначення компетенції держави та її органів, а також взаємних прав та обов'язків держави церков, релігійних організацій як елементів громадянського суспільства.

1. Президент України:

  • виступає гарантом дотримання конститу ційного права людини на свободу совісті та віро сповідання;
  • як суб'єкт законодавчої ініціативи вносить на розгляд Верховної Ради України законопроекти, що регулюють державно-церковні взаємовідносини;
  • підписує та оприлюднює прийняті Верховною Радою України закони з питань державно-церковних взаємовідносин;
  • застосовує право вето на закони, прийняті Верховною Радою з питань державно-церковних взаємовідносин;
  • висвітлює питання релігійно-церковного життя у щорічних та позачергових посланнях до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
  • вирішує питання про доцільність створення, реорганізації та ліквідації за поданням Прем'єр- міністра України центрального органу виконавчої влади з питань державно-церковних взаємовідносин та за поданням Прем'єр-міністра України призна чає керівника цього органу і його заступників, а також звільняє їх з посади;
  • приймає акти щодо реабілітації українських церков, які постраждали у період тоталітаризму;
  • створює Консультативну раду з питань церков та релігійних організацій;
  • проводить зустрічі з главами церков і релі гійних організацій в Україні, обговорює поточні питання релігійно-церковного життя та перспектив його подальшого розвитку;
  • від імені держави укладає Генеральні угоди (конкордати) з церквами та релігійними органі заціями.

2. Верховна Рада України:

  • визначає засади, стратегію, принципи та пріо ритети взаємовідносин держави з церквами;
  • приймає закони, що регулюють питання державно-церковних взаємовідносин;
  • приводить національне законодавство у відпо відність до міжнародно-правових норм та міжнарод них зобов'язань України, вживає заходів щодо гармонізації національного законодавства у цій сфері із законодавством ЄС;
  • в інтересах охорони громадського право порядку, здоров'я і моральності населення та захисту прав і свобод інших людей обмежує законом здійснення права на свободу відповідно до Конституції України;
  • надає церквам та релігійним організаціям податкові та інші пільги;
  • через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційного права на свободу совісті та віросповідання;
  • здійснює парламентський контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України у сфері державно- церковних взаємовідносин та дотримання законодавства про свободу віросповідання і релігійні організації.

3. Кабінет Міністрів України:

  • забезпечує здійснення державної політики у сфері взаємовідносин держави з церквою, та уніфіковане застосування законодавства України про свободу віросповідання і релігійні організації у всіх регіонах України;
  • як суб'єкт законодавчої ініціативи вносить до Верховної Ради України проекти законів у сфері забезпечення свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій, приведення його законодавства у відповідність до Конституції України, міжнародно-правових норм, Основ (концепції) державно-церковних взаємовідносин з врахуванням реалій релігійно-церковного життя та взаємовідносин держави і церкви в Україні;
  • забезпечує невтручання державних органів у внутрішні справи церков та релігійних організацій;
  • розробляє та здійснює загальнодержавні програми у сфері державно-церковних взаємовідносин, механізми захисту прав і законних інтересів віруючих, релігійних організацій і церкви;
  • забезпечує виконання державними органами законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації, здійснює контроль за його дотриманням;
  • впроваджує міжнародні стандарти у сфері державно-церковних взаємовідносин;
  • розробляє та впроваджує правові механізми повернення церквам та релігійним організаціям культових приміщень і майна;
  • забезпечує створення умов для проведення богослужінь та релігійних обрядів в установах кримінально-виконавчої системи на прохання осіб, що перебувають у них, або релігійних організацій;
  • здійснює контроль за виконанням законодавства про релігію та церкву державними органами, органами місцевого самоврядування, а також церквами та релігійними організаціями;
  • вживає заходів для подолання негативних наслідків державної політики минулих часів щодо релігії, церкви та віруючих;
  • сприяє розвитку релігійних конфесій в Україні, розробляє та реалізує державні програми розвитку релігійної самобутності української нації, всіх корінних народів і національних меншин;
  • сприяє становленню церкви як дієвого інституту громадянського суспільства;
  • забезпечує релігієзнавчу освіту та просвіту державних службовців усіх рівнів, систематично інформує населення про стан та розвиток релігійно- церковного життя;
  • стимулює розвиток релігієзнавчих наукових досліджень, забезпечує впровадження їх результатів;
  • розробляє механізми співпраці з церквами в галузі освіти і виховання;
  • розробляє механізми врегулювання взаємовідносин Збройних Сил України і церкви, спираючись на міжнародний досвід, вживає заходів щодо більш повного задоволення релігійних потреб
    військовослужбовців шляхом запровадження інсти­туту військових священиків (капеланства) у Збройних Силах України;
  • забезпечує національні інтереси та безпеку України в релігійно-церковній сфері.

4. Центральний орган виконавчої влади у справах релігій:

  • надає консультативну допомогу органам державної влади та органам місцевого самоврядування у застосуванні законодавства про релігію та церкву;
  • сприяє діяльності церкви та релігійних організацій у виконанні ними статутних завдань;
  • сприяє зміцненню взаємопорозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань;
  • сприяє церкві та релігійним організаціям у розвитку міжнародних зобов'язань;
  • вживає заходів щодо попередження порушень чинного законодавства про свободу віросповідання та релігійні організації;
  • з метою прийняття компетентних рішень у сфері державно-церковних відносин створює науково- консультативні, експертні та інші дорадчі органи за участю фахівців у сфері релігієзнавства та представників релігійних організацій;
  • вживає заходів щодо мінімізації міжконфесійних протиріч, гармонізації відносин між релігійними організаціями, виховання міжконфесійної толерантності та терпимості;
  • розробляє типовий проект договорів між місцевими органами державної влади і місцевого самоврядування на почергове користування культовою будівлею і майном, що знаходяться у державній чи комунальній власності.

5. Міністерство юстиції України:

  • здійснює реєстрацію Статутів (положень) релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій) та духовних навчальних закладів, а також змін до них, видає свідоцтва встановленого зразка.

6. Міністерство оборони України:

  • створює умови та надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і проведенні релігійних обрядів;
  • забезпечує заміну військової служби на альтернативну (невійськову) службу для громадян, яким релігійні переконання перешкоджають виконувати військовий обов'язок;
  • створює умови для проведення богослужінь та релігійних обрядів у госпіталях.

7. Міністерство праці та соціальної політики України:

  • створює умови для проведення богослужінь та релігійних обрядів у інтернатних установах для інвалідів та громадян похилого віку на прохання осіб, що перебувають у них, або релігійних організацій.

8. Міністерство охорони здоров'я України:

  • створює умови для проведення богослужінь та релігійних обрядів у лікарнях.

9. Міністерство освіти і науки України:

  • забезпечує виконання і розробку відповідних програм, підручників, а також підготовку кадрів для викладання у закладах освіти незалежно від форм власності релігійно-філософських, релігієзнавчих та релігійно-пізнавальних дисциплін, які не супровод­жуються релігійними обрядами і мають інформативний характер;
  • на прохання батьків чи осіб, що їх заступають, створює умови шляхом надання приміщень для добровільної релігійної освіти учнів.

10. Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування:

  • відповідно до чинного законодавства здійснюють реєстрацію Статутів (положень) місцевих релігійних громад, а також змін до них, видають свідоцтво установленого зразка;
  • передають безоплатно та на умовах звільнення від оподаткування прийому культових споруд та майна, що перебуває у державній та комунальній власності, або надають їх у почергове користування;
  • забезпечують охорону прав власності релігійних організацій, вживають заходів щодо повернення релігійним організаціям культових будівель і майна, виділення земельних ділянок під нове культове будівництво, утримання пам'яток церковної архітектури і мистецтва;
  • забезпечує додержання права людини на свободу віросповідання, виконання на відповідній території конституційних положень і законів України про свободу віросповідання та релігійні організації;
  • в межах своєї компетенції забезпечують на відповідній території рівність усіх релігій перед законом, незалежно від кількості їх послідовників, тривалості існування в Україні, а також регіонів поширення;
  • враховують у своїй діяльності особливості віровчення та культових дій релігійних організацій, що діють на їхній території, та створюють умови для задоволення віруючими релігійних потреб;
  • за наявності відповідного рішення суду припиняють діяльність релігійних організацій.

РОЗДІЛ III.
ПРАВА ЦЕРКОВ ТА РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Церкви та релігійні організації мають визначені Конституцією України права, зокрема, право на:

  • здійснення діяльності, спрямованої на повноцінне задоволення релігійних потреб віруючих;
  • укладення договорів (конкордатів) з державою;
  • використання культових приміщень і майна, що знаходяться у їхній власності або надаються державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та окремими громадянами у користування на договірних засадах;
  • безперешкодне проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, приміщеннях релігійних організацій, на кладовищах, крематоріях, квартирах та будинках громадян, а також за згодою адміністрації у приміщеннях і на території підприємств, установ і організацій; отримання культових будівель і споруд із земельною ділянкою, необхідною для їх обслуговування, володіння, користування і розпорядження майном, яке належить їм на праві власності і перебуває на території України або за її межами;
  • набуття статусу юридичної особи, розгортання, реорганізацію чи припинення своєї діяльності на підставі зареєстрованого Статуту (положення) або без його реєстрації;
  • заснування і вільне утримування доступних місць богослужінь або релігійних зібрань, а також місць паломництва;
  • встановлення та підтримку міжнародних зв'язків і прямих особистих контактів, включаючи виїзд за кордон для паломництва чи участі у зборах інших релігійних організацій;
  • створення духовних та інших навчальних закладів для навчання релігії, направлення своїх представників за кордон для навчання у релігійних навчальних закладах, прийому з цією метою у себе іноземців та осіб без громадянства;
  • запрошення іноземців чи осіб без громадянства, які є священнослужителями, релігійними проповідниками, наставниками для ведення професійної проповідницької чи іншої релігійної діяльності;
  • на придбання, володіння та користування релігійною літературою та іншими предметами релігійної обрядовості, виготовлення, експортування, імпортування та розповсюдження предметів релігійної обрядовості, літератури та інших інформаційних матеріалів релігійного змісту, заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництво предметів культового призначення;
  • господарську діяльність, спрямовану на виконання статутних цілей і завдань, створення з цією метою підприємств та благодійних закладів з правом юридичної особи, прийом на роботу фізичних осіб на основі трудового договору;
  • звернення за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержанням їх, зайняття добродійною та іншою суспільно значимою діяльністю;
  • оскарження у суді законності рішень та дій щодо них з боку державних органів та посадових осіб.

РОЗДІЛ IV.
ОБОВ'ЯЗКИ ЦЕРКОВ, РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ:

Церкви та релігійні організації зобов'язані:

  • дотримуватися вимог чинного законодавства і правопорядку, поважати законно існуючі органи державної влади і місцевого самоврядування;
  • не брати на себе виконання державних функцій, не втручатися у роботу органів державної влади і місцевого самоврядування, не займатися політичною діяльністю, не висувати кандидатів до органів державної влади і місцевого самоврядування, не брати участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування;
  • не втручатися у діяльність інших релігійних організацій, не проповідувати нетерпимості та ворожнечі до невіруючих та віруючих інших віросповідань;
  • реставрувати, реконструювати, відтворювати та ремонтувати культові споруди і майно, що є історико-культурною спадщиною, дотримуючись вимог відповідного законодавства;
  • нести відповідальність за порушення чинного законодавства.
Основи (концепція) державно-церковних взаємовідносин враховують досягнутий за роки незалежності України рівень взаємовідносин між державою і церквою, зберігають послідовність та наступність в їх розвитку.
Основи (концепція) державно-церковних взаємовідносин спрямовані на встановлення паритетних взаємовідносин між державою і церквою як рівноправними суб'єктами, вдосконалення чинного законодавства про свободу віросповідання та релігійні організації, утвердження в Україні міжконфесійного миру і злагоди.
Прийняті на виконання та відповідно до Основ (концепції) законодавчі та інші нормативно-правові акти будуть забезпечувати кожному в Україні право на свободу віросповідання, а також повноцінний правовий і соціальний статус церкви в умовах становлення правової держави та громадянського суспільства.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
до Основ (концепції) державно-церковних взаємовідносин

Необхідність визначення засад взаємовідносин між церквою і державою, пріоритетів та перспектив подальшого розвитку державно-церковних та між­конфесійних стосунків зумовлена багатьма причи­нами, зокрема: суспільним запитом на активну участь церкви у становленні громадянського суспільства; динамізмом суспільно-політичного та релігійно-церковного життя в Україні; потребою мінімізації та подолання міжцерковних конфліктів; невідповід­ністю окремих положень базового Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" реаліям сучасного релігійно-церковного життя; потребою приведення у відповідність окремих положень чинного законодавства України до міжнародних нормативно-правових документів та Конституції України; необхідністю закріплення досягнутого рівня розвитку релігійно-церковного життя, державно-церковних та міжконфесійних взаємовідносин; розробкою механізмів унеможливленням втручання органів державної влади у діяльність релігійних організацій; потребою окреслення кола сучасних проблем у відносинах церкви і держави, визначення шляхів та механізмів їх розв'язання; нейтралізацією спроб окремих політичних сил використати церкву в політичних цілях.

Основи (концепція) державно-церковних взаємо­відносин повинні визначити стратегію, основні правові та організаційні принципи політики та напрями діяльності української держави у сфері відносин з церквою та релігійними організаціями, як складової внутрішньої і зовнішньої політики. Прийняті на розвиток Основ (концепції) законодавчі та інші нормативно-правові акти мають забезпечувати кожній людині свободу совісті та віросповідання, а також правовий і соціальний статус церкви в умовах демократизації, становлення громадянського суспільства та правової держави.

Визначення пріоритетів державної політики у релігійно-церковній сфері на сучасному етапі потребує окреслення наявних проблем і визначення шляхів і механізмів їх розв'язання.

Серед найбільших із них є проблема подолання розколу і протистояння між церквами київської традиції, спадкоємицями Володимирового хрещення, носіями і охоронцями культурно-духовної само­бутності українського народу. Оскільки за кожною із вищезазначених церков стоять певні політичні сили (партії, депутатські фракції, блоки), які їх під­тримують, церковний розкол значно політизує релігійне середовище і постійно живить проти­стояння у суспільстві. У зв'язку з тим, що під їхнім духовним проводом знаходяться більш аніж три чверті віруючих, а це мільйони громадян України, врегулювання стосунків між ними є проблемою не лише церковною, а й загальнодержавною, проблемою всього громадянського суспільства. Активізація спів­праці з боку держави із згаданими церквами стиму­люватиме взаємні контакти між ними та може реально спричиняти подолання протистоянь і розколу.

Мінімізація міжконфесійних протиріч та гармоні­зація відносин між усіма конфесіями в Україні продовжує залишатися серед найважливіших пріоритетів державної політики у релігійно-церковній сфері.

Більш чітко визначеною має бути політика держави щодо сучасних неорелігій, які стрімко поширюються в Україні. Хоча загальні принципи ставлення держави до усіх релігій є одні і ті ж, проте вона та її органи не можуть не враховувати особливостей їхньої діяльності.

Визначаючи пріоритетні напрями державно-церковної політики, слід враховувати поліконфе-сійність українського суспільства. Відповідно до чинного законодавства, жодна із релігій не може бути визнана як обов'язкова, і встановлення будь-яких переваг та привілеїв тієї чи іншої релігії не допускається. Тому одним із важливих напрямів демократичної державної політики у релігійно-церковній сфері є неухильне дотримання принципу рівності усіх релігій перед законом, незалежно від кількості їх послідовників, тривалості існування в Україні, а також регіонів поширення.

Зважаючи на поліконфесійність суспільства та на ршність релігій перед законом, в Україні немає потреби у розробці якоїсь спеціальної державної політики щодо окремих релігій, однак врахування особливостей їх діяльності органами державної влади та місцевого самоврядування вкрай необхідне.

Тут важливого значення набуває формування толерантності, головною метою якої є досягнення такого стану відносин між вірними різних релігій, коли поліконфесійність стане ознакою не слабкості, а сили українського суспільства, багатоманітності його духовної культури. Виходячи з реалій релігійно-церковного життя, державі, що стала на шлях побудови демократичного суспільства, слід всіляко сприяти встановленню та утвердженню відносин конфесійної терпимості і поваги до людей, які сповідують ту чи іншу релігію або не сповідують ніякої.

Одним із пріоритетних напрямів державної політики у сфері взаємовідносин з церквою і релігійними організаціями є врегулювання відносин між школою і церквою. Останнім часом церкви та релігійні організації все активніше ставлять питання про зближення школи і церкви, свій доступ до школи. Існує непоодинока практика викладання у закладах освіти, у т.ч. й державних, релігійних та релігієзнавчих предметів, зокрема, християнської етики, Закону Божого тощо. Зважаючи на суспільну ситуацію автори більшості законопроектів з цих питань, що впродовж останніх років вносилися на розгляд Верховної Ради України, містили положення, у яких йшлося про надання навчальним закладам права на викладання релігійно-філософських, релігіє­знавчих та релігійно-пізнавальних дисциплін, які не супроводжуються релігійними обрядами і мають інформативний характер.

Позитивним є те, що питання релігійної освіти держава намагається розв'язати спільно з релігійними організаціями. З цією метою Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій провела кілька засідань, зокрема, за участю керівництва та представ­ників Міністерства освіти і науки України, на яких розглядалися питання зближення школи і церкви задля морального здоров'я суспільства.

При цьому з метою уникнення порушення Конституції України та можливого примушування учнів і студентів до вивчення Закону Божого, катехизму чи інших релігійних дисциплін їх викладання можливе лише на факультативній основі, а для неповнолітніх - за наявності згоди їх батьків або осіб, що їх замінюють. Викладання ж культурно-просвітницьких дисциплін таких, як християнська етика чи основи православної (християнської) культури базованих на традиційній для України християнській основі і навчання яких не супроводжується релігійними обрядами пропо­нувалось проводити за рахунок державного чи шкільного обов'язкових компонентів.

В розв'язанні цих питань суттєво може допомогти зарубіжний досвід створення шкіл під патронатом церкви. Релігійним організаціям в Україні також слід було б надати право створення загальноосвітніх шкіл, де наряду із державним компонентом, учні отримували б освіту та виховання на засадах християнства чи якоїсь іншої релігії. Таким чином, могли б поряд з приватними школами з'явитись школи, створювані релігійними організаціями.

Гострою проблемою державно-церковних стосунків залишається проблема врегулювання відносин між армією і церквою. Незважаючи на високий суспіль­ний авторитет церкви і армії, в державі недостатньо визначені засади, принципи та механізми їх відносин.

Передбачена законодавством України альтерна­тивна (невійськова) служба стосується лише тих вір(них - ред), кому релігійні переконання перешкод­жають виконувати військовий обов'язок. Інші військо­вослужбовці, серед яких є чимало вірних різних конфесій, під час проходження служби у Збройних Силах України теж потребують гарантування умов для реалізації їхнього конституційного права на свободу совісті і віросповідання. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" містить у собі норму, відповідно до якої "команду­вання військових частин надає можливість військово­службовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів". Однак, незважаючи на це, релігійні потреби військовослужбовців, як свідчать соціологічні опитування, задовольняються недостатньо. В цих умовах гостро постає питання про запровадження інституту військових свяще­ників (капеланства) у Збройних Силах України. Історичний досвід і світова практика свідчить про можливість і доцільність створення такого інституту у Збройних Силах України. Однак через неодно­значність ставлення до цієї ідеї у суспільстві в цілому та через відсутність узгодженої позиції релігійних організацій, необхідної законодавчої бази це питання на державному рівні не розв'язується. Аналогічна проблема має місце і у пенітенціарній системі та стаціонарних лікувальних і реабіліта­ційних закладів Міністерства охорони здоров'я України.

Слід зазначити, що в українському суспільстві є чимало прихильників ідеї найшвидшого впровад­ження інституту військових священиків. Однак є чимало й таких, які, зважаючи на різні обставини, вважають це недоцільним.

Державі ще тривалий час доведеться докладати зусиль до розв'язання питання реституції церковного майна та забезпечення релігійних організацій культовими приміщеннями. Адже наявність цієї проблеми не лише не дає можливості віруючим повного задоволення їх релігійних потреб, а й постійно живить конфліктність у релігійному середовищі, призводить до протистояння релігійних громад, порушення громадського порядку.

Через нестачу храмів та інших культових примі­щень та з метою послаблення міжконфесійного протистояння у 1993р. до ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" було внесено доповнення про можливість запровадження почергового богослужіння в одному і тому ж культовому приміщенні двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. У разі відсутності такої згоди порядок користування культовою будівлею і майном визначає державний орган шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Тобто у встановленні почергового богослужіння нерідко буває задіяна держава, точніше органи місцевої державної влади, оскільки досягти взаємної згоди у цьому питанні релігійні організації, як правило, не можуть. Ситуація з почерговим богослужінням ускладнюється ще й тим, що у церков та релігійних організацій до нього немає одно­значного ставлення. Ті з них, які мають у своєму користуванні культові приміщення, виступають проти почергового богослужіння, ті, що не мають, - за.

Тому в оновленому законодавстві про свободу віросповідання та релігійні організації слід передбачити такі норми, які вели б не до посилення, а до послаблення міжцерковного протистояння і у цих питаннях.

У поліетнічній державі, якою є Україна, поза увагою владних структур не можуть залишатися питання забезпечення права на свободу совісті та віросповідання національних меншин. Держава має докладати зусиль до реалізації закріплених у Конституції України принципів сприяння розвитку самобутності, у т.ч. й релігійної, не лише корінних народів, а й національних меншин. Зокрема, на законодавчому рівні потребує розв'язання питання щодо визнання державою релігійних свят неробочими (вихідними) днями. Як відомо, Верховною Радою України прийнято відповідні доповнення до Кодексу законів про працю України, у якому християнські свята Різдво, Великдень та Зіслання Святого Духа проголошено вихідними днями. Однак стосовно інших конфесій це питання залишилося недостатньо врегульованим. Тому в оновленому законодавстві, відповідно до поправки до ст.18 Міжнародної угоди про громадянські і політичні права прийнятої ООН у 1993 р., слід було б передбачити надання віруючим інших конфесій (протестантів, іудеїв, мусульман та ін.) права на вихідні дні.

Як показує практика, непорозуміння між окремими органами державної влади і місцевого самоврядування та церквою нерідко виникають не стільки через свідоме порушення чинного законодавства про релігію та церкву, скільки через його незнання. Тому роз'яснення його основних положень серед різних категорій населення, передусім віруючих, розроблення відповідного коментарю до нього є важливим напрямом на шляху упередження його порушення, підвищення загального рівня правової культури громадян.

Важливе значення у державній політиці щодо релігії та церкви має сприяння подальшому зміцненню міжнародних контактів релігійних організацій. Розвиток міжнародних релігійних відносин не лише забезпечує потреби громадян України у спілкуванні з іновірцями за кордоном, а й зміцненню авторитету держави на міжнародному рівні. Тому цей напрям державної політики продовжує належати до числа пріоритетних.

Важливою залишається проблема оновлення чинного законодавства про релігію і церкву, зокрема, Закону України "Про свободу віросповідання та релігійні організації". Адже законодавча та нормативно-правова база державно-церковних та міжцерковних відносин застаріла. Базовий Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", звичайно, містить у собі демократичні норми щодо релігії та церкви, проте стрімка динаміка розвитку державно-церковних та міжцерковних відносин вимагає уточнення деяких його положень і норм.

Одним із нагальних питань, яке має бути вирішено у процесі оновлення чинного законодавства про свободу віросповідання та релігійні організації, є введення до нього поняття "церква" і визначення правових підстав відносин між конкретними церквами і державою. Це дало б новий імпульс гармонізації державно-церковних та міжконфесійних відносин, значно знизило б рівень протистояння між ними, особливо на майновому грунті.

Тим більше, що досвід інших країн світу, в т.ч. й постсоціалістичних (Польщі, Словаччини, Угорщини, Чехії та ін.), переконливо свідчить про доцільність визнання церков повноправними суб'єктами державно-церковних відносин, що дає їм змогу бути сильними і цілком дієздатними суспільними інституціями.

Слід зазначити, що створення дієвої законодавчої бази можливе нині лише за активної участі у її розробці представників релігійних організацій.

Невід'ємною складовою державної політики у сфері відносин з релігійними організаціями має стати комплекс заходів, спрямованих на розширення ролі церкви у суспільному житті, становлення її як повноцінного інституту громадянського суспільства.

Не можна знімати з порядку денного питання про остаточне подолання залишків радянської політики щодо релігії і церкви, які ще й досі виявляються у спробах адміністрування та втручання державних органів у внутрішні справи релігійних організацій.

Одним із пріоритетів державної політики у сфері відносин з релігійними організаціями має стати подолання розпорошеності та забезпечення координації наукових релігієзнавчих досліджень.

Таким чином, оптимальне визначення пріоритетів державної політики щодо релігії та церкви потребує врахування всього комплексу проблем, що накопичилися нині у релігійно-церковній сфері, взаємовідносинах церкви з державою та міжконфесійних стосунках. Проте, крім окреслення цих пріоритетів, потрібна готовність держави, суспільства та релігійних організацій до втілення їх у життя. Адже лише в результаті спільних зусиль державно- церковні та міжцерковні взаємовідносини зможуть набути гармонійного характеру.



Каталог христианских ресурсов Для ТЕБЯ Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое Христианская поисковая система.